«Та як, скажіть на милість, можна знайти спільну мову з цим божевільним маніяком, який, схоже, давно живе у своєму власному світі, що не має нічого спільного з реальністю?!» — подумки зойкнула Віра.

Дівчина заломила руки в розпачі, закинула голову догори, ніби благаючи небо стати свідком усього цього божевілля.

— Якби ти тільки могла побачити його колишнього… до того, як хвороба спотворила риси обличчя і душі… Він був такий гарний… такий блискучий…

Жінка заговорила тихо, відсторонено, ніби віддаляючись у часі, заглиблюючись у спогади. Її голос тремтів від болю, але погляд залишався сповненим захоплення:

— Такий статний, із розкішним волоссям кольору воронового крила і сліпучою усмішкою… А ті очі, Господи! Здавалося, в їхній синій безодні відбивається саме небо… У своєму житті я не зустрічала чоловіка прекраснішого. Ах, якби ти знала, яким він був до того проклятого дня…

— То що ж із ним сталося? — не втрималась від запитання Віра.

— Трагедія…

— Трагедія? — перепитала Віра, сподіваючись, що Марта бодай щось пояснить зрозуміло.

— Його батько і дід свого часу теж мали ознаки цієї страшної недуги — замкненість, безпідставна агресія, підозрілість, схильність до параної. Але в молодості він здавався абсолютно здоровим, ніби родове прокляття оминуло його стороною. Та коли трапилась трагедія… страшне горе, потрясіння, — саме це й розбудило в ньому сплячу спадкову схильність до божевілля. І хвороба почала прогресувати з неймовірною швидкістю, буквально пожираючи його розум і особистість.

— Тобто він… усе ж таки серйозно хворий? — м’яко перепитала Віра, уникаючи вимовляти слово «невиліковно».

Марта важко зітхнула, ніби вирвалася зі сну минулого і знову опинилася у непривітній реальності.

— На жаль, дитино… Відтоді як я за ним спостерігаю, його стан тільки погіршується. З кожним разом він занурюється все глибше у безодню цієї страшної хвороби. Навіть лікарі вже опустили руки. Кажуть, його психіка безповоротно зруйнована. Але я бачила, як він ріс, і твердо вірю — він зможе перемогти! Адже він сильний! Такий сильний і мужній! Ти не уявляєш, на що він був здатний раніше — він втілював у життя те, що інші вважали неможливим! Як стрімко він тоді розбагатів, буквально з нічого! У нього — сталевий характер. Він не здасться, я це знаю. Він ще здивує всіх нас… витримає й одужає, попри все!

Віра сумно похитала головою. У її пам’яті раптово спливло обличчя батька — бліде, виснажене, з запалими щоками й порожнім поглядом. Його сиве волосся стирчало в різні боки, додаючи йому ще більше божевілля. На ньому був старий потертий халат, з-під якого стирчали гострі лікті й коліна. Віра згадала всі ознаки його душевної хвороби — безладну мову, дивні звички, раптові зміни настрою — від маніакального сміху до істеричних ридань. І ті моменти, коли їй доводилося його заспокоювати, стримувати під час нападів, аби він не заподіяв собі шкоди. Це був важкий тягар, але батько залишався єдиним, що в неї лишилося у цьому світі.