Мирної ночі, любі!

Запрошую до нового розділу роману, Каріма та Даяни.

Уривок.

— Соломійко, у мене до тебе прохання.

— Яке? — кліпає великими оченятами мала.

— Зачекайте нас з Міланою у твоїй кімнаті, бо ми з мамою та твоїм дідусем маємо важливу розмову.

— Тату, але ж нам потрібно збиратися у ресторан, — напружено нагадує Мілана.

— Я знаю, донечко, — запевняю її й обіцяю. — Ми недовго. Вирішимо декілька питань і поїдемо.

— Це пов’язано з отим дядьком? — допитується мала.

— Так.

Донька закушує нижню губу, а за мить заклопотано питає:

— Тату, можна я щось запропоную?

Мимоволі проходжуся поглядом по Даяні, а тоді переводжу погляд на доньку.

— Можна.

— Було б добре, аби Соломійка з мамою переїхала до нас...

Наші з Даяною погляди пересікаються. В красивих очах навпроти одразу помічаю паніку. Хоча ідея доньки мені до вподоби. І це реально хороший варіант. Тоді Даяна з донькою справді були б у безпеці, і я був би спокійним.

— Міланко, я обов’язково візьму твою пораду до уваги, та поки зачекайте нас.

— Добре.

Проводжаю малих поглядом, а сам пильно зиркаю на Даяну, яка, заклавши руки на грудях, упівтону кидає:

— Каріме, сподіваюся, ти розумієш, що це не припустимо?!

Книга тут...

Приємного читання та спокійної ночі!