Вітаю, друзі!
   Сьогодні до вашої уваги рецензія на твір Олесь Король «Дев’ять лілей» в рамках марафону Тетяни Гищак.

   Скажу чесно, такого марафону особистих викликів у мене давно не було. Але Єва не сцикло, тому літр кави, глибокий вдих – і я пишу свій відгук.

   «Дев’ять лілей» – твір, що балансує між добрим задумом і сирим виконанням. У центрі сюжету – маленьке містечко, де відбувається серія таємничих смертей. В ці перепетії втрапляють герої Софія і її хлопець Денис, які приїздять туди у справах. І все б нічого, якби (а я реально поверталася назад, думаючи, що щось проґавила) історія цих героїв не почалася в іншому творі.

    «Дев’ять лілей» – частина циклу. Якщо ви не читали попередні частини, то буде важко вникнути одразу в суть. Авторка намагається коротко передати події минулого, але в результаті все стає ще більш плутаним.  Мене буквально закрутило флешбеками. Образи героїв змазані – важко скласти собі більш-менш чіткий портрет.

  Тому, передусім, книга справляє враження недопрацьованої: структура подій розмита, текст рясніє орфографічними й стилістичними помилками, росіянізмами (це я не враховую одруки) Деякі речення побудовані неправильно, а за відсутності пунктуації, часто губиться сенс. Складається враження, що вичитка відсутня – або авторка навмисне відмовилася від неї, або просто залишила текст «як є».  Це сильно псує враження навіть на рівні базового читання.

   Якщо порівнювати читання з прогулянкою в лісі, то це – не легка хода серед дерев, а продирання крізь хащі.
  Серед сильних сторін твору, на мою думку є те, що авторка змішує трилер, любовну драму і елементи містики. Ідея цікава, свіжа і потенційно сильна. В деяких моментах відчувається напруга, гідна жанру.

   Є елемент несподіваного фіналу. Хоча, як на мене, авторці варто було б тримати образ Орини Власівни в рамках «майже непорочної і благочестивої» до самого кінця. Момент, де вона спокійно дивиться, як її синові робить мінет інший хлопець, все зіпсував.

   Сама назва «Дев’ять лілей» звучить красиво, загадково, з натяком на символізм. Одразу виникають асоціації з чимось ніжним і водночас трагічним. У контексті трилера чи містичної драми – це працює. Але назва обіцяє більше, ніж дає сам текст. Вона задає тон поетичної глибини, а всередині ми отримуємо сирий матеріал із порушеною мовною культурою.

  Таким чином: «Дев’ять лілей» – це не роман, а, скоріше, чернетка потенційно цікавої історії. Ідея є, атмосфера намацується, але все тримається на ламкому скелеті недопрацьованості. Твір потребує серйозної редакторської роботи, глибокої вичитки й, можливо, переосмислення певних моментів.

  Тому, бажаю авторці сили, терпіння і натхнення, бо цей задум заслуговує на шанс.