Коли я писала цю сцену, я плакала. З повним усвідомленням, що це вигадані герої у вигаданому світі. А у вас таке буває?

— Хто «вони»? — спитала Мельсанта зі щирим зацікавленням і судомно схлипнула.

— Що? — Тевеана спантеличено спохмурніла.

— Ти сказала, що вони не можуть бути сильніші за мене. Хто — вони?

— Твої страхи, — з несміливою усмішкою відповіла вона, зрадівши, що їхній зв’язок іще не розірвався. — Вони самі не підуть, ховатися марно. Їх треба прогнати.

— Але як? — скривилась Мельсанта.

Тевеана згадала власні страхи, які отруювали їй життя надто довго. Звичайно, неприємність, що трапилася з нею, й близько не була такою трагічною, як те, що довелося зазнати Мельсанті. І все ж таки вона знала, куди слід іти, щоб добутися до світла.

— Не відвертайся, відважно подивися на те, що з тобою сталося, що з тобою зробили, і зрозумій, що цього більше нема. Ти це пережила. Все погане давно пішло, а ти лишилась.

— Моя дитина… — схлипнула Мельсанта. — Мої батьки…

— Я знаю, — майже прокричала Тевеана, її обличчя спотворило непідробне страждання. — Їх не повернути. І не можна нічого ні сказати, ні зробити, щоб полегшити твій біль. Нікому не до снаги змінити минуле. Але ти маєш знайти сміливість і сили, щоб впустити цей біль у себе і пережити його, а не відгороджуватися й тікати. Дозволь собі його відчути, і згодом він притупиться, я обіцяю, а ти навчишся знову радіти. Інакше це не життя.

— Я не витримаю. Я помру, — розпачливо пропищала Мельсанта; сльози невпинними звивистими потічками зрошували її лице.

— Ні, не помреш, — твердо проказала Тевеана, зціпивши зуби і долаючи власне ридання. — Я не дам тобі померти, я завжди буду поруч і ніколи тебе не покину. Я буду тобі сестрою і подругою. Ти завжди зможеш прийти до мене і попросити про що завгодно, сказати все, що тобі болітиме. Але ти маєш зробити над собою зусилля. Я не зможу тобі допомогти, якщо ти здасися.

— А якщо я хочу здатися? — ледь чутно промовила вона і благально глянула на Тевеану своїми великими очима, повними болю.

— Якщо тобі надто боляче усвідомлювати свої втрати, — обережно добираючи слова і борючись із бажанням вкласти у свій тон докір, м’яко промовила Тевеана, — я не заважатиму тобі забутись, я облишу тебе. Але я маю знати, чого ти хочеш насправді. Скажи, ти справді… справді хочеш здатися? — вона затамувала подих, чекаючи на відповідь.

Мельсанта дивилася на співрозмовницю з невимовною мукою, а потім повільно заплющила очі і закричала. Цей крик був такий різкий, пронизливий і несамовитий, що Тевеані стало страшно, її очі розширились, а руками побіг мороз. Мельсанта ніби випускала у простір чорний потік свого невиплаканого болю, свого придушеного страждання, що так довго тримали її душу у заручниках. Тевеана, спонукана мимовільним бажанням, взяла зовицю за руки і закричала разом із нею. Якоїсь миті крик перейшов просто в ридання, яке незабаром теж стихло. І дівчата сиділи на ліжку, обійнявшись і схлипуючи.

Серця за крижаними мурами