Не пропустіть новий розділ)

Можливо комусь пригодяться серветки.

Адріана нарешті озивається. Її голос тихий, ледь чутний:

– Я... я не хотіла вмерти. Я просто хотіла, щоб все... замовкло.

Її слова – мов куля в груди.

Крістіан і Давид застигають на мить. Потім Крістіан повільно опускається на коліна поруч, але не торкається її. Лише говорить:

– Ти не мусиш терпіти все сама. Ми – тут. Ми тебе не зрадимо.

Давид не стримує сліз. Він майже ніколи не показував себе слабким. Але зараз він не ховається. Бо це – не про слабкість. Це про любов. Про сім'ю. 

– Давай ми вкладемо тебе в ліжко. – пропоную їй, й вона тільки киває головою.

Обережно підводжу її з холодної плитки ванної, підтримуючи під лікоть, ніби тримаю кришталь, що може розбитись від найменшого дотику.

Давид підходить ближче, його руки тягнуться допомогти, але зупиняються в повітрі – він чекає дозволу. Адріана на мить зустрічає його погляд, і в її очах щось зрушується. Вона ледь помітно нахиляє голову в його бік.

Давид мовчки бере її на руки.

І вона не опирається.

Навпаки – кладеться йому на груди.

– Все добре, мала. Я тримаю тебе. – шепоче він, не дивлячись ні на кого, тільки вперед, ніби це не просто дорога в спальню, а стежка назад до її життя.

Крістіан іде позаду. Я чую, як він тихо витирає сльози, думаючи, що ніхто цього не бачить. Але я бачу. І відчуваю – він би зараз віддав усе, щоб змінити бодай щось.