Знаєте, я просто хотіла написати історію, де гарний хлопець дає милій дівчині свою футболку, і вона така: "ого, він добрий, не як мій колишній", а далі поцілунки, зцілення, ніжність, хепі-енд.
Але ні.

Моя підсвідомість:
"Давай краще: дівчина мовчить після токсичних стосунків, не довіряє собі, не знає, чи має право на нові почуття, а навколо — драма, ванна кімната, погрози, тиша, яка голосніше за крик!"
Окей, кажу я. Чому б і ні.

 «Ти заслуговуєш на ніжність» вийшла не просто книгою. Вона стала маленькою емоційною пасткою, в яку я сама і впала.
Дві перші глави — це не просто «він хороший, а той поганий», це:
— як відчувається свобода після контролю;
— як звучить тиша, коли тебе більше не принижують;
— і як болить турбота, бо вона незвична.

І я така:
"Боже, це ж важливо!"
І водночас:
"Боже, чому я знову не написала щось легеньке, де головна проблема — хто приніс їй каву не з тим сиропом?"

 І от питання до вас, дорогі читачі (та тихенькі спостерігачі, я вас теж бачу):
Ці перші глави — вони вам зрозумілі? Чи все виглядає надто глибоко, надто складно, надто... метафорично?

Бо я, як автор, знаю куди це все йде. Я бачу розв’язку, фінал, розвиток персонажів.
А ви — бачите тільки початок. І я боюсь, що початок може здатись забагато.

 Тому підкажіть мені:
Залишати динаміку таку, як є — з глибокими моментами, що розкриваються поступово?
Чи трохи спростити, дати більше діалогів, більше "зовнішнього", менше "всередині"?

Я не ображусь ні на яку думку — чесно. Бо це історія не тільки моя. Вона оживає, тільки коли її читають.

P.S. Не хвилюйтесь, обійми, ніжність і романтичне "ти пахнеш спокоєм" — будуть. Але, як і героїня, ми спершу маємо вийти з темряви.
Щоб потім... засвітилось по-справжньому