Так, уявіть собі: сиділа, як чемна людина, мала купу справ, мала попередні сюжети, які треба доводити до ладу…
І тут — бах. З’являється нова історія.
Я така: "Ні, я не буду її писати, просто запишу ідею, ну може першу сцену… може другу…"
І от, фрагмент уже опублікований на Букнеті.
І от, уже є обкладинка.
І от, уже другий розділ.
І от я не можу спати, бо думаю: “А що, як колишній її побачить у футболці Євгена? А що, як він буде ображати її, а той стане між ними?”
Ага. Вітаю, офіційно: графоманія рівень — unlocked.

Ця історія — "Ти заслуговуєш на ніжність" — з’явилася зненацька, як дощ, коли ти без парасолі, але тобі не шкода. Бо тепло. Бо в душі щось клацнуло.
Бо вона — про дівчину, яка втратила себе. І про хлопця, який навіть не намагався її "врятувати". Він просто став поряд. І не дав впасти.

 І так, драма вже закрутилась:

Повернутись до колишнього, який витирає об тебе ноги?
Чи довіритись загадковому, холодному капітану команди, який бачить тебе справжню?..

Я не знаю, чим це закінчиться (ну, знаю, але прикидаюсь, що ні), але знаю одне:
ця історія мені вже болить.
А якщо болить мені — значить, може зворушити когось іще.

 Якщо ви теж колись казали собі "не почну нову книгу, поки не закінчу попередню", — передаю вам привіт із вогняного кола під назвою "Ще один сюжет мені у вену, будь ласка".

А ще — тримайте візуалізацію сцени з 2 глави (ось вона нижче).
Євген проти колишнього. Вона — між двома світами. А на плечах — чужа футболка, яка вперше зігріла, а не зранила.

Хочете продовження? Хочете болю? Хочете ніжності, яку важко витримати, бо вона справжня?

Тоді... ласкаво прошу в історію, яку я не збиралася писати.
Але вона вирішила, що вже тут.

 «Ти заслуговуєш на ніжність» — уже на Букнеті.
І я боюсь, що це ще навіть не найболючіше.