Я сиджу над сценою. І не пишу.
Бо ця сцена — болить.
Бо я вже знаю, що має статися.
І герої ще сміються. Ще вірять. Ще живуть.
А я вже тримаю ніж.
І, чесно, я не можу.
Не хочу.
Це як витягти власне серце і розмазати по клавіатурі.
Бо я бачу себе в ній. Бо якби це сталося зі мною — я б не вижила. Не витримала. А їм треба. Інакше історія не буде жити.
Але в той же час…
Я не люблю щасливих фіналів.
У моєму світі має бути трагедія.
Бо вона справжня. Бо вона запам’ятовується.
Бо інакше — для чого все це?
І ось я сиджу, дивлюсь на абзац, як на провалля.
І тягну. П’ю чай. Дивлюсь у стіну.
Роблю вигляд, що все ще "редагую діалоги".
А насправді просто не можу зробити боляче тим, кого люблю.
А ви як?
Що ви робите, коли настає момент болю в історії?
Пишете швидко, мов із розгону — чи відтягуєте до останнього?
І як відпускаєте сцену, яка розриває вас ізсередини?
Бо я ось — не відпускаю. Я живу в ній. І кожен раз — це крихітна смерть.
Але, здається, саме з цього народжується справжня література.
5 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиОх як знайомо..у мене також так було . Я потім себе ще картав за це...ходив і все мусолив це і не міг змиритися .....і знаєте що ? Я вимушений був написати епілог, де є натяк що головний герой живий ...А тепер ? А тепер мушу писати другу частину, бо не зміг поставити крапку :)
DEKLIN, "Сингулярність. Контакт" Це фантастика яка приправлена спецією кохання, що не може існувати, підсолена шпигунським трилером...і все це в соусі від наукової фантастики, що показує майбутнє України.
PS.
Якщо що я великий мрійник. Тому Україну змалював такою якою мрію її бачити :)
Це дуже відгукується. Як ви знаходите в собі сили 'не вижити' в сцені, щоб вона ожила на сторінках? Це завжди здавалося мені найскладнішим.
Ася Рей, уявляти себе на місці героя допомагає краще прописати емоції, й загалом певні вчинки тому що особисто я відходжу від принципу "я б зробила так, але він має зробити повністю навпаки"
А я ледь написала сцену де головну героїню згвалтував її запеклий ворог, який до того покалічив її сина, а через його батька вона народился біженкою і потрапила ну... майже у рабство. Навіть не знаю, чи забанять цю книгу, на щастя, маю кілька місць, де її викласти.
Crown Horror, Обов'язково гляну її а також інші ваші проекти))
Я не надто відтягувала, адже знала з самого початку - це має статись. Я включила свій плейлист і повністю занурившись у історію писала. Так, як би це пережили інші персонажі. І плакала разом з рядками "Сльози без упину стікали її ніжним обличчям."
Це було боляче і важко, настільки, що часом я зупинялась, дивилась на себе, у вікно, стискала руки в кулак і продовжувала далі.
Тому думаю це нормально, що ми - автори, так переймаємось власними історіями. І те, що ми сприймаємо це так чуттєво робить історію живою.
Enn Berns, я пишу кілька речень, піду поплачу, і знову пишу. Так по колу покі сцена не буде ідеальною для мене
Прописала та й усе. Головне щоб емоційно. Щоб аж до сліз.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати