У кожної книги є та сама сцена. Та, яку пишеш довго, з відразою і жаданням водночас. Та, що болить навіть через тиждень після останнього абзацу.

Для мене це була нічна угода Анабель з молодшим принцом. [з книги "Танго Занублених Душ. Спадкоємиця Ворона."]

Так, та сама. Та, де вона продає себе — ні, не тіло, не честь. А щось глибше. Можливо, останній уламок віри в любов.

Це не просто сцена про секс. Це — сцена про рабство, біль, огиду до себе, жагу помсти, жагу до життя і сором за це водночас. Це не було приємно писати. Це було гидко, криваво, чесно. Аж до пекучої люті в животі.

Я сиділа, кутаючись у плед, покусуючи губу, думаючи: “Може, не треба? Може, обійдемося без цього?”

А вона стояла переді мною, з порожніми очима, і казала:

“Я вже зробила вибір. Пиши. Бо інакше буде брехня.”

Я плакала. Серйозно. Не романтична сльоза по щоці, а ота — з хрипом, із “навіщо я взагалі це починала?”, з відчуттям, що занадто глибоко пірнула в чужий біль і вже не знаю, де мій.

А потім — тиша. Така, після катарсису. Коли в кімнаті щось змінилось, хоча ніхто не рухався.
Я дописала. Зламана. Але сильніша.

І знаєш, що? Саме після цієї сцени я зрозуміла: ця історія вже не просто про крила й трон. Вона про свободу. Про те, скільки болю ми готові витримати, щоб її здобути.

Письменники, цікаво дізнатися про ваші "болючі сцени", як ви їх пережили?

P.S. Чекаю усіх бажаючих в гості, за лаштунки моєї творчості, в мій телеграм канал "Муза під шафе".