Інквізитор: історія одного з лиходіїв моєї книги

Фанати всесвіту S.C.P. знають, що у ньому є багато простору для фантазій, це одна з особливостей Фонду. У своєму фанфіку "Минуле не забувається" я вигадала кожному герою свого ворога, так от ворогом Чумного Лікаря, він же під номером 049, виступає Інквізитор.

Він виконував роль священика у рідному селі протагоніста, у тому числі відпускав гріхи. Діти боялися його, бо винуватим той міг зламати пальці або поставити на вугілля, а винуваті вони були завжди. Проте 049 ніколи не діставалося: до нього Інквізитор завжди проявляв лагідність та розуміння, хоча це не завадило йому стати найбільшим кошмаром у житті цього персонажа.

Коли починається епідемія Чорної Смерті старанний учень церковної школи здає екамени до вступу у паризький медичний університет. Це диво і він знає, що більше ніхто не зможе врятувате рідне село. Але священик виступає проти: хворобу послав бог, і взагалі, він бачив у новспеченому студенті здібного учня для своїх справ, а не якихось там медичних вищив. Проте попри страх 049 робить свій вибір і за кілька років повертається додому.

Наставник вирішує своєрідно провчити його, зібравши усе село на молитву під час епідемії. Звісно, що це призводить до загибелі кожного, хто там був, та це ще не все. У ніч кривавого місяця вони знову зустрічаються і кожен лишається при своєму: Ікнвізитор каже, що не піде на той світ, доки не виховає учня, ну а 049 не збирається кидати практики, і тоді містична сила проклинає їх.

Самого ката чекає смерть від чуми, після чого його поховають у склепі, написавши на надгробку "вогнем і мечем, правдами і неправдами, знайди спокій". Саме таким його знаходять головні герої, що шукали Чумного Лікаря у давно вмерлому селі. Мумія, вкрита струпами, виряджена у червону рясу, потвора з волоссям янгола - єдиним відлунням його колишньої краси. Розбудивши цього чорта, ведмежата (1048) запускають цілу купу подій, де той переслідуватиме кожного, намагаючись вбити.

Ось як бачить його Залізний, відкривши труну:

У труні, крім тіла, нічого не було. Багряна мантія, золотий пояс, на грудях з-під тканини поблискував хрест. Руки складені трохи нижче розп’яття, шкіра кольору воску туго обтягувала кістки, на кистях — якісь дивні плями, ніби сліди давно засохлих виразок.

«Я-то думав, трупи псуються швидше. Він тут лежить не менше сотні років», — подумав Залізний. Вухань і Плюшевий уже залізли слідом. Може, спочатку й боялись, але цікавість узяла гору.

— Марк про таке розповідав, здається, мумія. А що з обличчям? — поцікавився вухатий товариш.

— Зараз дізнаємось, — тоном експерта заявив розкрадач гробниць.

Він безцеремонно відкинув багряний капюшон, під яким ховалися золотаві пасма. Ведмежата кілька разів бачили дитячі малюнки на робочих місцях працівників Фонду — тамтешні янголи мали саме таке волосся. Але все інше…

Як і руки, обличчя було вкрите шрамами. Деякі — тонкі смужки, інші — круглі. Навіть на цьому обличчі, висохлому, неживому, що втратило чимало людських рис, вони виглядали надто моторошно. І навіть Залізний, хоч і не часто користувався нюхом, тепер відчув запах. З одного боку — благоговійний: ладану, мирри, квітів і трав, з іншого — моторошний: давно засохлої крові й прогнилих кісток.

Аби перемогти лиходія, протагоністу доведеться таки довести розмову з ним до кінця і відстояти свій вибір.

Посилання на книгу