Середина літа. Діти сміються, сонце гріє.

Дивлюсь у вікно.
А там — стіна.
Сіра. Прекрасна. Легендарна. Вічна.

З мого місця видно тільки її. І я щиро вважаю, що в мене найкращий краєвид у всій установі. Бо що може бути глибше, ніж бетон, який дивиться на тебе у відповідь?

Іноді я уявляю, що це не просто стіна, а портал у паралельний світ. Але портал поламався. І замість пригод — звіти.

І от так: літо, пташки, жужання вуличного життя, а я — сижу, мовчки гризу повітря кондиціонером і підозріло довго дивлюсь на муху, яка вже третю годину намагається вибратись з мого кабінету.
Муха, я з тобою. Ми всі з тобою.

І знаєте, я не так собі уявляла доросле життя. Я думала, буде більше кавунів, менше планів, більше вечорів із гітарами, і менше роздрукованих таблиць.

Але нічого. Я ще собі все уявлю. Як тільки допишу ось це...

(пауза)
(дивлюсь на стіну)

 Бережіть себе й шукайте красу навіть у бетоні. Бо стіна — теж може бути пейзажем. Якщо у вас достатньо уяви. Або нема вибору.