це кінець і далі вже не буде...

Привіт, це Книжкова Едва і я писала СВІТ АЛЬЮМІВ приблизно 10 років, десять гребаних років, Карл. Але зараз я хочу втекти. Бо...
Втеча – мій єдиний дієвий спосіб у боротьбі з проблемами. Байдуже куди, в інше місто чи у свої думки, головне втекти подалі від реальності. Що не так з моєю реальністю? Все просто, моя бурхлива письменницька фантазія періодично плутає вигаданий та реальний світи. Творчі особистості, кажуть що це талант, а лікарі – шизофренія. Тому я тут, стою під кабінетом «мозгоправа» й чекаю на остаточний вирок: геніальність чи діагноз? Можливо, саме в цьому й суть мого світу — того самого, вигаданого, що зветься АЛЬЮМИ. Бо хіба ж я пишу його? Ні. Я лише літописець. Мене обрали — або, може, я просто підслуховую. Уривки фраз, обривки снів, спалахи облич — усе це з’являється раптово, як ескіз на запітнілому дзеркалі. І зникає так само. Інколи я думаю: а чи варто було взагалі комусь про це розповідати? Раптом Світ Альюмів — це лише моя втеча? І якщо я визнаю, що це вигадка — що тоді залишиться? Самотність, терапія і кави на виніс? Я не знаю, чим закінчується ця історія. Можливо, саме тому я не можу її дописати. Бо вона ще триває. Бо вони — ті, про кого я пишу — ще не дозволили мені побачити кінець.
Але я більши не можу і не хочу писати цю історію, тому це кінець і далі вже не буде...