Чи нормально писати про себе?

Критики часто кажуть, особливо молодим авторам: одразу видно, ти намалювала себе, додала собі суперсил, розімір грудей, які так і не виросли, навичок типу гри на піаніно, хоча сама не знаєш нот, намалювала коханця ельфа і титул принцесси, соромно! Та чи справді автору зашкварно писати про себе? Давайте поміркуємо.

Деякі твори "про себе" і справді жахливо написані, вони мають значно менше поціновувачів, і здебільшого це підлітки. Воно називається Мері або Марті Стью (Марті це для чоловічих героїів), але справа тут не в тому, що автор малював себе. Просто такі персонажі всесильні, вони перемагають без зусиль, не вони живуть у світі, а світ живе для них, міняючи правила заради примх. Це нецікаво читати, воно не має випробувань, росту героїв.

І так, не завжди ми пишемо про себе. Узяти хоча б мою героїню "Пісні серця мого". Лірія - бардеса, вона ніколи не тримала меча у руках, там, де я б набила морду, вона або тікає, або говорить, або ховається. Це не дівчинка 23 років, і навіть не 15-16 (де та моя молодість), це тітка 35-40 років з дитиною та чоловіком. Вона народилася з ідеї того, що дорослі жінки теж мають право закохуватися, переживати пригоди, бо зазвичай пишуть історії про когось молодшого. Написати ГОЛОВНОГО героя (не лиходія і не другорядного перса) який не розділяє твоїх поглядів справді важко. Прийняти і зрозуміти його вчинки, переступити через себе і вчинити у книзі так, як вона, а не я. Це важче, ніж писати себе.

Але - сюрприз - Лірія це теж я, у певній мірі. Вона несе у собі історію моєї мами про те, як пацани кидали гразюку у її відра, коли вона несла воду, вона привчила чоловіка ділити обов'язки по хаті, а не робить усе сама. Іноді, навіть коли герої на нас не схожі, вони несуть наш досвід, або наші міркування про щось типу "якби я мандрувала з дитиною, ховаючись від переслідувачів".

А як щодо прям "наших" героїв. Таких я теж маю багато, але усі вони у чомусь різні. Ірізіана принцеса, що закохалася у вампіра, Емілі Крейтон - патологоанатом, у її житті кохання не було, є тільки прийомна дочка, Іріда - найманка, ніколи і не мітила бути принцессою або правителькою. Так, це все мої втілення у різних світах, але залежно від світу вони різні. Героїні зберігають бойовий норов, коротке волосся, нелюбов до суконь, жорсткість, та все одно у чомусь відрізняються. Зрештою, деякі книги народжуються з моїх фантазій. А наш мозок спроектований так, що найчастіше ми фантазуемо про себе з поглядом від "я", а не про когось з поглядом від "той збоку". Тож це цілком нормально, вигадувати собі пригоди, а тоді записувати їх.

Звісно, перед тим відшліфувавши - прибравши деякі зовсім нереалістичні, хоч і круті моменти, додавши іншим героям арки та репліки, розтягнувши сюжет від однієї сцени битви до розповіді, де зрозуміло, чому і хто там б'ється. Коли ти цього не робиш, а пишеш перше, що прилетіло у голову, от тоді і народжуюься Сьюхи.

От Стівен Кінг той ще любитель себе. У нього кожен другий герой - письменник і вчитель англійської літератури. Попри це що Джек Торенс (мав неопублікований роман), що Білл Денбро (відомий письменник, за яким фільми знімають), що Джером Робінсон (юний пиьсменник, що пише про свого діда)  різні герої. Усі вони несутьу собі частину автора, його досвід та ставлення до письма, тож ніхто не відмовить у публікації або екранізації Воно через те, що головний герой "надто схожий на автора".

Такими були мої думки щодо цього, свої пишіть у коментарях.