Болюче натхнення

Як ви справляєтеся з відсутністю натхнення?

Тут не буде красивих слів і поетично чистого тексту — в мене не вистачає голови, щоб усе це вигадувати.

Коли я вперше вирішила щось опублікувати на Букнеті, то думала, що стану геніальною авторкою, рими й тексти литимуться з душі, а мені залишиться лише набирати все це на клавіатурі. Але чомусь замість натхнення в мені лише розривається душа. Знаєте, бувають випадки, що душа рветься на шматки і ти відчуваєш, що це просто не твоє. Але це не той випадок. Тут рвусь я вся. Вивертаю себе навиворіт, витинаю всі свої нутрощі назовні, пишу до нудоти — навіть якщо не публікую. Але пишу. Сідаю ввечері за текст, а відриваюсь, коли за вікном світає. І це кайф. Це солодкий біль. Це власна форма мазохізму.

Але що робити, коли не можеш писати зовсім? Відкриваєш файл — дивишся хвилину, п’ять, десять, двадцять. Перечитуєш написане, намагаєшся щось змінити, додати, дописати — і нічого не виходить. Хочеться видалити все до біса, написати в блозі:
“Любі друзі, це мій останній пост. Бувайте. Я не витримала складнощів. Я слабачка.”
Забути, що коли-небудь щось писала. Але всередині знову розриває. Хочеться кричати на весь світ, ридати до безтями — а потім видихнути й сподіватися, що це допомогло. І знову сісти писати. І знову все повторюється по колу.

Коли я починала з віршів, здавалося, що написати книгу буде ще простіше. Що там писати? Описи придумати, налити води, додати діалоги, трохи сексу, трохи драми, вбити головну героїню і діло з кінцем. А потім виявилося, що книга — це нове життя. Воно не з голови береться — його треба прожити. І тоді я відчула значну різницю між віршиками і книгою.

Я взялася за коротку історію, аби спробувати щось простіше. Але, бляха, воно нічого не простіше. Днями поспіль пишеш усе на одному подиху — а потім задихаєшся. Душа вичерпана, включається розум — і текст іде шкереберть. І ти думаєш: “А нащо воно мені? Може, краще все закинути?” Але ні. Найважче — усвідомлювати, що це не кінець. Я не зможу кинути. У мене не вистачить сили зрадити те, до чого так прагнула. Я не покину своїх віршів, зліплених із плоті й крові. Не залишу своїх героїв у підвішеному стані — вони ж не знають, чим закінчиться їхня історія. Я не зможу просто зникнути для тих, хто читає мене на Букнеті. Я відчуватиму провину — наче вбила всю їхню родину.

Це ще не кінець — і я це знаю. Найстрашніше — що я добре знаю себе. Я вирву на собі все волосся, але вижму з себе кожну краплю. Можливо, зараз мені просто потрібна пауза — щоб знайти нове натхнення, зрозуміти, куди йдуть мої герої, і дати їм друге дихання. Але в першу чергу — мені потрібне друге дихання. Писати — важко. Але ще важче — не писати. І тепер я дійсно відчула весь смак цієї письменницької дороги.

Чи були у вас такі моменти? Як ви їх проживали?
Я сподіваюся на вашу підтримку і розуміння. Незабаром повернуся до вас зі своїм новим витвором.

З любов’ю, Ваша Міша Соль.