Все мало бути зовсім інакше.
"Покинутий трон" починався з втечі.
З тиші. З трав. З чоловіка, який нарешті міг бути просто людиною.

А потім… з’явилась одна бабуся з кошиком звіробою, хлопчик із опіками від кропиви, дівчина з фіалкою під подушкою.
А ще — мова квітів.
І голос, яким Авелій ніколи не планував говорити знову.

Я писала сцену за сценою, думаючи: "О, ось тут буде спокій". А він, бачте, пішов у храм, взяв корону й одягнув її на себе.
Під дзвони. Під мовчання.
І я така сиджу: "Авелій, ти серйозно?"

І він — серйозно.

Це була не історія про владу. А про те, як людина, яка не хотіла трону, все одно повертається — не заради себе, а щоб прибрати після тих, хто зламав усе, чого він колись вірив.

Я не планувала революцію.
Але, мабуть, серця персонажів знають краще, куди їм йти.

Тепер лишилось найважче — не зламати тишу, з якої все починалось.