В одинадцятому розділі ми дізнаємося трохи більше про минуле Рафаеля, його сім'ю.

Я до останнього не хотіла розповідати про сім'ю Рафаеля, оскільки у нього було дуже сумне дитинство. Але він сам підійшов до мене і сказав:

—  Поліна, читачі повинні знати про мене все. Розкажи й про це.

На жаль, я цього зробити не зможу, хоч і написала цю сцену. Про дитинство нашого дона мафії Малаги розповість Софія.

—  Моя дорога, я передаю слово тобі...

—  Коли мені було дев'ять, мама померла. Лейкемія. — голос рівний, але в ньому живе стриманий біль. — Вона була... єдиним світлом в домі. Тільки зараз я розумію, що він і справді її любив. Як я люблю тебе.

Його голова повертається до мене, і в очах я вперше за весь наш шлюб, бачу біль. Навіть обличчя говорить про те, скільки болю і водночас щастя він пережив в ті роки. Якби я комусь про це розповіла, ніхто б не повірив, що така грізна людина може тримати в собі глибокий біль.

— Мама часто сміялася. Але сміялася тільки з ним. Іноді я прокидався від її сміху — дзвінкого, що лоскотав стіни. Вона ніколи не сперечалася з ним при людях. Жодного разу. Але потім, коли вони залишалися наодинці, я чув, як вона говорила спокійно, твердо, по суті. І він слухав. Іноді, навіть просити вибачення.

— Значить, він її поважав.

— Він її обожнював, — продовжував розповідати Рафаель. — Після її смерті все стало сірим. Батько просто... замкнувся. Він їв, спав, ходив на роботу. Але мене ніби не існувало.

Я мовчу і не перебиваю. Боляче, коли у твоєму житті було щастя, і в якийсь момент все стало сірим. Як небо, коли починається дощ.

Чути звуки, що хтось плаче.

—  Вибачте мені, але я просто не можу читати цей уривок без слів. Піду, зроблю собі чаю, щоб заспокоїтися.

Закривши ноутбук, я йду на кухню і ридаю так голосно, що навіть собака дивиться на мене з подивом.