Я автор — але з чого все почалося?

Після челенджу "Я автор, але я працюю", мені стало цікаво: а звідки взагалі пішло моє письмо? Чому я не просто читаю — а створюю?

Правда в тому, що все почалось ще в школі. Моя вчителька з літератури була тією людиною, яка вірила в силу слова. Вона постійно змушувала нас писати. І не просто "твір на тему", а справжні есе, інтерв’ю з персонажами, перекази з авторською інтонацією, анотації, рецензії. Інколи ми навіть писали уявні листи героям. Це було не завжди просто — але тепер я бачу, як багато вона нам дала.

І от, сьогодні я хочу поділитись текстом, який я написала приблизно в 15 років. П’ять років тому. Коли ще не знала, що стану автором. Але вже писала. Серцем. Без огляду на «чи добре це» і «чи комусь сподобається». Просто тому, що в мені народилась історія.

Ось уривок того есе:

Під старою тополею, що шуміла своїм вічним листям, сиділи вони — він і вона. Їхні постаті були мов спогад, витканий з ранкової мли, зітканий із тиші, що панує над сплячою землею перед сходом сонця. Вона притулилась до його плеча, мов птаха до знайденого гнізда. Її руки, колись ніжні та спраглі дотику, тепер трохи тремтіли, мов осіннє листя, але ще зберігали тепло, якого так бракує холодному світові.

Її лице було мапою часу — зі зморшками, що тягнулися мов стежки, пройдені з гідністю. Волосся, колись темне, мов ніч без зір, тепер сповнене сивини, що спадала хвилями на плечі, ніби пам’ять про прожиті роки. Очі її, хоч і вицвіли трохи від років і сліз, усе ще мали той вогник — ту крихітну іскру юності, яка не згасала, попри зради часу.

А він… Він теж змінився. Його плечі трохи осіли, руки стали важчими, а погляд — порожнішим. Десь у глибині згасло захоплення, затерлось щось важливе. Колись він бачив у ній цілий світ, а тепер — лише жінку зі зморшками. Колись вона була для нього сонцем, а тепер — лише теплим променем, який здається знайомим.

Але тут, у цій затишній долині, де джерело воркувало біля їхніх ніг, де трава вітала їх ніжним шелестом, де тополя схилялася віттям, мов обіймала, — тут усе змінювалося. Тут час не мав сили. Тут вони знову ставали юними. Безсмертними. Закоханими.

Солов’ї у гіллі не втомлювались співати — їхні голоси ставали викриком до серця:
«Цілуй її… цілуй, навіщо чекаєш?..»
Це був заклик до пам’яті, до тих почуттів, що все ще жили десь глибоко — трохи засипані пилом, але живі.

Він подивився на неї і раптом побачив не зморшки, а шлях прожитого поруч; не сивину — а пісню вірності; не згаслі очі — а світло, яке вела його крізь життя. І в цю мить він нахилився й поцілував її. Обережно, мов уперше. І вона усміхнулась — без слів, лише душею.

Пройшли роки. Їхні імена стерлись зі сторінок пам’яті людської. Весна більше не шукала їхні сліди. Але тополя…
Вона все ще стоїть. Вона все ще пам’ятає. Як одного разу стала свідком кохання, що перемогло старість, байдужість, час. І в її шумі, в кожному подиху вітру — лунає спомин про ту пару, що сиділа внизу і любила по-справжньому.

Так от. Це була одна з перших історій, яку я не просто "здала на оцінку", а яку пережила. Прожила. Вписала себе в кожне речення.

Сьогодні я пишу зовсім інші речі. Я створюю книги, персонажів, світло й тіні. Але все почалось там. Під тією уявною тополею. І з того рядка: «Цілуй її… цілуй, навіщо чекаєш?..»

Тепер — моя черга питати вас:
А з чого почалось ваше письмо?
Пам’ятаєте свій перший текст, яким пишались?
Чи була людина, яка першою змусила вас повірити, що ви — автор?

Діліться в коментарях. Бо кожна історія має початок. І навіть якщо вона починалась із рядка в шкільному зошиті — це вже історія, яка варта того, щоб її згадали.