Завершено... Але це ще не кінець!

Ми поставили крапку в історії Вікторії та Тимура.
Це було бурхливо, емоційно, небезпечно… Але якщо ви читали уважно, то відчули: щось відбувалося за лаштунками.

Чому Оля звернула увагу саме на Даміра?
Чому він скаженів при одному згадуванні її імені?
І що ж насправді сталося у Берліні?

Тепер — на сцену виходить інша історія...

«Коли я зникну»

Неочікувана навіть для мене. Більш інтимна. Більш про характер.
Про те, як дівчина, що зазвичай мовчить і тікає, вирішує боротися.
І про чоловіка, який звик мовчки тримати дистанцію — раптом втрачає контроль. Бо саме вона, наче шкідниця, вривається в його життя без правил і моралі. І лишає після себе хаос, у якому він вперше не знає, що робити.

Це — гра у квача. Про ту, яка вперше дозволяє собі хотіти. І про того, хто звик бути хижаком, але несподівано — сам стає її здобиччю.
 

***

— Що ти тут робиш? — нарешті питає, знервовано сіпаючи краватку. Голос рівний, але щелепи стиснуті так, що я майже чую скрегіт зубів.

Він що — ніколи не приймав гостей? Не біда. Можу показати, як це робиться!

— А що мені ще було робити? — невимушено кидаю й не припиняю усміхатись. — Я чекала.

— Чекала?.. — повторює він, наче не вірить власним вухам. Оцінює мене ще раз — погляд ковзає до босих ніг. — Цілий день?

Не знаю, хто з нас зараз виглядає кумедніше. Але його розгубленість — безцінна. Та воно того варте! Учора він — хижак, гарячий, нестримний, без жодних меж. А сьогодні — наче насторожене кошеня, якого вперше взяли на руки.

— Авжеж, чекала, — кидаю весело. — Ми ж домовлялися. Одна ніч — один день.

Я спостерігаю, як він хмурить брови — густі, виразні — так, ніби намагається згадати, що ж взагалі було вчора.

***

Нова книга — вже в процесі... Чекаю на вас, якщо зацікавило!