Всім доброго ранку!

Запрошую всіх у новинку...

Полонянка Альфи. Маша вилікує навіть Ведмедя

— Будеш моєю, — хрипко шепоче він крізь зуби. — Поки не набриднеш.
— Ще чого?! Я викличу поліцію! Ти вдерся до мого дому!
В його очах спалахнув небезпечний вогонь. Мій спротив був для нього викликом. Я це розуміла.
— А я планую вдертися ще деінде, — нахабно усміхається він, притискаючи мене до стіни.Я влипла. Працювала, навчалася, доглядала хворих тварин. А потім з’явився він. Властолюбний. Небезпечний. Сильний. Від нього не втекти, не сховатися.
У нього були свої правила. А я заборгувала по саму маківку.
Та йому не були потрібні гроші.
Він хоче мене. У своєму ліжку.

Двері до квартири були відчинені навстіж.

Серце завмерло, пропустивши удар.

Нас обікрали?!

Пакет із овочами й сумка вислизнули з моїх рук. Помідори та перці розкотилися старим, обшарпаним під’їздом.

Як таке могло статися… Я ж замикала двері! Не може бути.

Із пам’яттю в мене все було гаразд — не те що в Каті, яка примудрялася забувати телефон у найнесподіваніших місцях.

Тремтячими руками я торкнулася ручки.

Прослизнула в отвір.

Затамувала подих і повільно ступила в коридор. Ніби все стояло на своїх місцях.

Очі вп’ялися в червоні плями на підлозі.

Кров?!

Мало того, що обікрали, — ще й когось прибили?!

Раптом на кухні щось загуркотіло. Він там. Один? З кимось?

І тоді всередині все похололо.

А якщо… якщо з Катею щось сталося?!

Не додзвонитися. Не дописатися. Пішла зранку на роботу — і ні слуху ні духу!

Дідько… Я прикусила губу й почала озиратися в пошуках чогось для самозахисту.

Пройшла коридором повз наші з Катею кімнати. Просто на кухню.

На очі трапилася сковорідка.

Чавунна.

Ще прабабця нею користувалася.

Прекрасно. Я завмерла, прислухаючись.

Хтось голосно чавкав.

Та він ще й людожер?! Я перехрестилася.

Не по-християнському це все. Треба буде спитати поради в батюшки й освятити нашу стареньку, але рідну квартирку.

І закопати того виродка під кущем у діда...

Я рушила далі й завмерла в дверному отворі, що вів на кухню.

А все тому, що побачила його.

Незнайомець сидів до мене спиною.

Коротко стрижений. Чорноволосий.

Високий — ні, дуже високий. Як шафа. Або як дві наші кухні, складені одна на одну.

Плечі — ширші за дверний проріз. І як він, питається, сюди вліз?!

М’язи під футболкою, натягнутою на спині, перекочувалися з кожним рухом.

На його тлі кухня здавалася ляльковою.

А ще він жер мої котлети.

Три кілограми! Я ж наготувала для нас із Катею на тиждень!

От плюгавець!

Зараз я тобі покажу… І байдуже, що він удвічі більший за мене!

Я впевнено стиснула сковорідку.

Тихцем підкралася ближче.

Тим часом він піднімав вилку з котлетою — неквапливо, з якоюсь розслабленою, навіть зухвалою грацією, мовби прийшов на власну церемонію нагородження їжею.

І я замахнулася.

БАЦ.