Коли читаю роман з тропом «від ненависті до любові», завжди ловлю себе на двох можливих реакціях. Перша – щире захоплення: коли все логічно, емоційно обґрунтовано, персонажі змінюються, ростуть, і ця трансформація здається заслуженою. А друга – розчарування, коли «ненависть» – це просто синонім до «спочатку сварилися, а потім чомусь закохалися», без глибини і внутрішніх причин. А ще гірше, коли жорстокість, породжена ненавистю (часто необґрунтованою), особливо з боку головного героя, різко забувається після поцілунку або проведення разом ночі...

Я не претендую на істину – просто ділюся власними спостереженнями. У кожного з нас свій стиль і свої історії, кожен має право писати те, що хоче, і навряд чи хтось може когось засуджувати. Але просто іноді хочеться доторкнутися до трохи складнішого: не до взаємної антипатії з комедійними перепалками, а до ситуації, де один із героїв насправді завдав болю. І тоді любов – це вже не просто іскра, а довгий шлях, де пробачення – не автоматичне, а виборене.

Саме про такий шлях я думаю, працюючи над романом «Зірки крізь сльози». Там є персонаж, який завдав болю. І другий персонаж – який з тим жив. Там немає красивого «помирилися й одразу поцілувалися». Є опір. Є сумнів. Є момент, коли головна героїня — Рита — дозволяє собаці Максима доторкнутися до себе, а не самому Максиму. І це – перший крихітний крок. Не «любов», а лише міжрядкове «я тебе вже не боюся настільки, як раніше».

І мені здається, що саме такі моменти й роблять цю динаміку живою. Думаю, багатьом троп «від ненависті до любові» набрид, але тут проблема радше в тому, що дуже швидко відбувається «перемикання» з ненависті на любов за один абзац. Часто логіка тут просідає, і це стає перепоною для написання дійсно захопливої і глибокої історії.

Справжня довіра – це не миттєвий сюжетний поворот. Це процес. І якщо мені вдасться хоч трішки передати це в своїй історії – значить, усе було недарма.