Я не мала наміру, чесно.
Це мала бути ще одна сцена — легка, як вітер у селі, де Том прибігає зі своїм кошиком і палаючими очима, знову вигадує собі нове покликання і мріє перемогти чудовиськ. Але щось у ньому… щось у цьому хлопчику з мотузкою замість ременя… змусило Авелія сказати правду.

Не всім. Не світові. Не палацу, не брату, не батькові.

А малому, що не вміє мовчати — але вміє зберігати те, що дійсно важливо.

І тепер я сиджу з посмішкою й перечитую цю сцену знову.
Авелій із пилом на рукавах і вінком із титулів у спогадах. Том, що просить собі роль “Помічника Переможця при Мостах Сіріону”. І той сміх, та легкість, якої йому так не вистачало.

Це не розкриття таємниці. Це — довіра.
Іноді саме вона змінює більше, ніж палац і радники.

А я? Я не планувала. Але не шкодую ні на мить.
А як би вчинили ви