Друзі. Нас тридцять.

Тридцять — як хороша температура чаю, як тридцять хвилин, які я збиралась писати, але зависла, уявляючи сцену, де герой спить стоячи в діжці з водою. І як тридцять повідомлень, які я не встигаю прочитати, бо горю над новим розділом.

Мені здається, що перших підписників пам’ятаєш, як перших друзів у таборі: трохи соромно, трохи страшно, і дуже хочеться сказати: дякую. Що читаєте. Що залишаєте серця. Що часом кидаєте коментар, який рятує на весь день.

Я часто сумніваюсь у собі. Я можу годину сидіти над одним діалогом, а потім видалити його й почати спочатку. Я можу дивитись на чужі книги й думати: «А може, моє — це несерйозно?» Але потім заходжу в розділ статистики, а там: "Один перегляд". І серце каже: хтось таки дочитав...

Мені лише 30 підписників, але це вже мій маленький народ. Ви для мене не цифра, а світ. Я бачу вас, навіть якщо ви мовчите. Я пишу — і думаю про вас. І уявляю, як хтось десь сміється з мого героя, або в когось перехоплює подих, або хтось лається: «Авжеж, ще й на найцікавішому обірвала!»

Дякую. За те, що вірите в мене навіть тоді, коли я сама не вірю.
І обіцяю — найкраще ще попереду. А якщо ні — то буде смішніше, це точно.

 Ваша
(та, що іноді сидить у позі літери «ж», коментує героїв вголос і лякає свою родину спонтанним сміхом)