Я повернулась… і здається, не сама.

(Спокійно, Еліос тут ні до чого… цього разу.)

Нові глави вже на горизонті — обіцяю, я повернулась до письма після насиченого тижня. Але перед тим, як зануритись у сцени втечі, інтриг і Темного лісу — хочу вас запитати.
Серйозно. Ви вірите в містику?

Бо я працюю в будівлі, якій майже 200 років. Колись це була школа для хлопчиків, але… не зовсім звичайна. Як "виховний метод" використовували холодний карцер. Деякі діти там хворіли… і не всі виходили.

Звісно, зараз це просто стара будівля. Але іноді двері самі відкриваються — ніби протяг (звісно ж, так, правда?).
Але був момент, коли в сусідньому кабінеті гупнули двері — гучно, з розмахом. І от біда — вікна зачинені, а кабінет порожній.
А ввечері… вже вдома, в тиші, я почула шурхіт біля ліжка. Знову протяг? Напевно. Та як пояснити звук дихання — глибокого, поруч?
Стіни в мене тонкі, та не настільки…

Можливо, у моїх наступних главах з’явиться дещо… атмосферніше. Бо, погодьтесь, де закінчується уява, там починається щось інше.

А поки — я знову з вами ?
Авелій, Лілія і Темний ліс не чекатимуть вічно — ані вас, ані… тих, хто за дверима.