Емоції автора під час роботи над книгою
Питання до авторів, але думаю читачам теж буде корисно, бо допоможе наблизитись до емоційного Всесвіту улюбленого автора ))
Чи відчуваєте ви емоції під час написання книг? Я не про натхнення чи його відсутність, не про задоволення від письма, чи від того як круто розвиваються події, навіть не про те, чи співпереживаєте ви своїм героям. Я про те, як ваше тіло відгукується на емоційні частини книги.
Сьогодні написала, певно, найтяжчу главу з усього циклу Козацька Доба. Це 19 розділ "Руїни" - там так емоційно і на надриві, що навіть не думала, що вмію так трагічно писати і що це так зачепить мене емоційно. Можливо, дається напруга останніх днів, бо надто неспокійно у нас в країні останнім часом. А можливо, я взялася за роботу, якою надто пройнялася, бо описую один з найважчих періодів в історії нашої країни. Навіть, почали виникати зрадницькі думки на кшталт "Може, не варто було взагалі в це втягуватися? Написала б щось легке, романтичне, з гумором, який так люблю".
Бо як можна спокійно реагувати на такий шматочок спойлеру з цієї глави:
"- Я… я з боку… гетьмана… Виговського… Але я… чекав… на вас. Ви … завжди… приходите….
Немов блискавицею ударило Іванові в голову. Голос конаючого Тимоша в обложеній Сучаві: «Ти завжди… з’являєшся… вчасно. Але я… я вже, мабуть… на коня не сяду.». Він струсив головою, відганяючи болісне марево, та взяв руку хлопця, таку ж гарячу, як тоді, у Тимоша.
- Я … не знав.. – продовжував свою сповідь юний козак. – Не знав… кого.. слухати. Всі кричали… за правду… А я.. я не хотів… бути… зрадником…
Очі його заволокло поволокою. Сірко сильніше стиснув його руку, немов намагаючись вдихнути в нього іскру життя.
- Ви… пробачите?
Іван проковтнув щось важке та темне, що підкотило до горла та не давало дихнути. Підняв обличчя до неба, аби непролиті сльози залишились всередині нього. Тоді нахилився, поцілував гаряче чоло козака, як поцілував би власну дитину. І тихо промовив:
- Пробачаю. І ти мене прости.
Молодий козак всміхнувся. Якось щиро, так щемко, по-дитячому..."
Та, попри все, буду йти далі та знайду час для турботи про свій емоційний стан, щоб не застрягати в цих емоціях і наситити книгу не лише драмою, а й добрим козацьким гумором, бо січове братство не втрачало присутності духу навіть, здавалось би, у ситуаціях, з яких неможливо вийти живими. А я за клавою ніс похнюпила )) Поки писала блог, знайшла прикольну картинку. Ось вона - стан, до якого я прагну:
А чи бували у вас такі емоційні вигорання під час роботи? Цікаво послухати.
Усіх обіймаю. Зустрінемось на сторінках мого літературного Всесвіту. Як завжди, ваша Ріна Март
10 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиКрута візуалізація :)
Бувало по всякому. А емоції, звісно відчуваються і все залежить ві подій, які відбуваються під час написання. Буває, коли глава не дуже захоплива, без якогось екшену чи, будь якої гострої сцени, то її важко просувати і часто відклається на потім. А коли екшн, пристрасть, то сидиш до останнього. Спина затікає, очі злипаються — пофіг... сидиш до останньої літери глави.
Сергіель Краель, Сподіваюсь)))
Як на мою думку, без емоцій творчість взагалі неможлива. Тож, випускайте їх на волю, і вони ляжуть на папір )))
Олег Іващишин, Дякую))
Дуже емоційно Ви написали! А козак однозначно тим, що з півночі відомий напряок задає.
Щодо емоцій — обов'язково для мене. Я новенький як автор. Але те, що писав — відгук емоцій і власного переживання. Інакше — нічого. Може тоді я й не письменник і не поет...
Romul Sheridan, Так, навіть одразу відчувається в тексті коли читаєш - скільки емоцій вклав або не вклав автор у свою роботу.
Щодо напрямку, який задає козак - то це Ви в точку, бо якраз описую період рос-козацької війни 1658-1659 років))
Я дуже часто співпереживаю героям, бо занадто емоційна. В книзі про військового я пропустили через себе занадто багато болю. І як результат, пустила сльозу... Я не соромлюся, бо всі ці слова йшли з душі✨️❤️❤️
Анжеліка Горан, Я зараз не можу ані читати ані дивитись фільми про нашу війну. Пробувала кілька разів дивитись фільм "Рік", і далі 20 хв не рухалась. Починаю ридати, бо багато що залишилось у тому житті ДО, яке вже не повернеш. Особливо близьких людей
Я коли перечитувала деякі моменти, то плакала, хоча це дивно - це мої персонажі, і я сама створила їм страждання....
Анжеліка Вереск, Ой, є таке. Але я не плачу, просто гнітюче враження, бо мої персонажі не вигадані, а цілком собі живі історичні постаті, і я часто думаю про те, що може дійсно мало місце бути саме так як пишу я.
Я навчила керувати своїми емоціями, тож, коли мені потрібно написати розділ, то дістаю їх. А якщо серйозно, то коли я пишу, то емоції приходять якось самостійно))
Полiна Крисак, Дякую, що поділилися)
О, тіло відгукується ще й як!)
Без внутрішніх емоцій праця ніяк)
Тая Бровська, Саме так, дуже дякую за зворотній зв'язок)
Звісно ж, буває. Ми ж не черстві люди і не ремесленики. Переживаємо емоції разом з героями, навіть якщо вони надумані))
Марина Мелтон, Дякую, що поділилися)
Журавель? Буває таке, що фізично не можеш написати сцену, бо відчуваєш, що не вистачить ресурсу. І це стосується і трагічного, і того, що з гумором. Бо на гумор теж мусить бути ресурс, хоча й інший. Тому дуже розумію вашу бентегу. Але сцена того варта - вона дуже потужна. "Підняв обличчя до неба, аби непролиті сльози залишились всередині нього. Тоді нахилився, поцілував гаряче чоло козака, як поцілував би власну дитину" - прям сироти по шкірі...
Ангеліна Соломка, Дякую, пані Ангеліно, що відчули саме те, що хотіла сказати.
Так, звісно — емоцій завжди багато!
У мене так: щойно починаю писати сцену — навіть не торкаюся клавіатури. Мене ніби щось веде, і неважливо куди: це може бути спальня, кухня, чи коли вже лежу й майже засинаю… І от тоді починається гра "одного актора").
Я не думаю — проживаю. Роль "його" чи "її", усі діалоги проговорюються вголос, емоції відтворюються рухами, мімікою, тоном — це допомагає мені потім передати це в описах. Я повністю занурююсь у сцену, ніби відчуваю її на рівні тіла. І тільки так я справді розумію, що між героями дійсно відбувається!
Хоч би як я детально не описувала сюжет і план спочатку — у мене це просто не працює. Перша ідея — це завжди лише старт, а потім усе йде іншим шляхом. Наче герої самі ведуть, самі відкривають свої історії і таємниці.
І мені це подобається.
Повне занурення. Відрив від реальності. Бо в ній мене турбує зовсім інше. І так, для цього треба теж ресурс, бо забагато емоцій))
Єва Борея, Так, про план - дуже влучно, дякую. Теж спочатку планую, але потім лише як сторонній Спостерігач записую події))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати