Я виглядала зайвою у всій цій «чудовій» картині...

Друзі, невеличкий анонс продовження, яке вийде опівночі. Не пропустить, якщо цікаво :)

***

Я стояла біля вікна й першою почула цокіт підборів по паркету. Потім — уловила аромат парфумів: приємний, свіжий, фруктово-квітковий.

Обернулась. Ефектна брюнетка з густим блискучим волоссям стояла за кілька метрів від нас і кліпала очима, наче в шоці.

— Добрий день… — почала я першою, але одразу замовкла, помітивши заціпеніння на її обличчі.

Вона стояла, ніби приросла до підлоги. Дивилася на Волкова і, здається, навіть не дихала. Лише тремтлива усмішка на яскраво нафарбованих вустах видавала хвилювання.

Я поглянула на Льошу. Сказати, що я остовпіла — не сказати нічого! Чоловік дивився на цю жінку, як зачарований, ніби перед ним привид із минулого. Його обличчя перекосив фантомний біль, очі звузились.

Мені не знадобилося багато часу, щоб скласти все до купи в голові.

Це ж його Юля. Та сама, що покинула його і в день нашого весілля кудись полетіла з іншим чоловіком.

Його Юля. Його…

Від цього усвідомлення у мене запаморочилося в голові, до горла підкотив клубок. Спогади вісімнадцятирічної давнини обплутали мене, як липка павутина.

— Льошо… — ледь чутно промовила Юлія.

— Юлю, — трохи голосніше відповів Волков.

Мить — інтимна. Ніби двоє закоханих зустрілися після багатьох років. І чому «ніби»? Вони й були закоханими.

А я?

Я виглядала зайвою у всій цій «чудовій» картині…