Депресивний стан, у всіх таке буває?

А у вас були дні, коли не хочеться більше нічого?
Учора в мене був день народження.
Мав би бути святковий настрій, теплі слова, може — свічки на торті. А вийшло… мовчання.
Я сиділа і стримувала сльози. І те, що зсередини рвалося назовні, вже неможливо було зупинити.
Я виснажена. І фізично, і морально. Немов згоріла. Просто перегоріла.
Мені боляче дивитись на те, що коїться навколо. В країні — війна, біль, страх, втрати. Молоді, здорові, сильні — вмирають. Руйнуються будинки, цілі родини лишаються без житла, без рідних. І що найстрашніше — це вже не просто новини. Це наша реальність.
І ти сидиш у своїй кімнаті, згорблена, з тремтячими руками, і не розумієш: як далі жити?
Поруч — моя родина. І я бачу, як вони теж з кожним днем згасають.
Мій тато — інвалід. За останні 4 роки йому зробили три операції на тазовому суглобі. Протез не приживався. Його організм ослаб, тепер серце не витримує, клапан ненормально працює. Кожен протез йому не підходив нормально, або взагалі не підкручували  нормально і ламалися. Кожен день це боротьба: таблетки, уколи, знеболювальне, валеріана, корвалол. Це життя на межі.
А мама… Мама просто зношує себе на роботі. Вона працює в медичній сфері, і її будні — це нескінченне: принеси, передай, дезінфікуй, утилізуй, перенеси десятки контейнерів з їжею для пацієєнтв, помити пробірки та утилізувати, знайти сили усміхнутись.
Навіть на моєму дні народженні в неї стався приступ судом на нозі — зламала її на очах. І я нічого не могла зробити.
Я хочу допомогти їм. Дуже. Хочу підтримати маму, полегшити татові біль. Але коли в кишені — порожньо, коли не вистачає навіть на необхідне… Розриває зсередини. У мене зрізали зарплату, у мами задержують уже декілька днів, і це не тільки у нас, не знаю що буде далі... Чи це у мене уже параноя.
І тоді приходять ці страшні думки.
Такі, що лякає навіть визнавати: А що, як би просто зникнути? Що, як усе це вже понад силу?
Ці думки прослизають не вперше. І я знаю, що я не одна така.
Але я ще тут. Я тримаюся.
Бо є одне, що ще тримає мене на плаву.
Творчість.
Тільки коли я пишу, або малюю — я ще відчуваю, що живу. Тільки тоді мої думки хоч трохи відпускають. Це мій порятунок. Мій ковток повітря.
Там, у вигаданих світах, герої борються і перемагають. І я вірю, що одного дня зможу так само.
Я не знаю, чому зараз усе так боляче. Чому стільки несправедливості, я просто розчарована. Чому хтось ховає рідних в землі, а хтось — не може дати їм навіть ліки.
 Якщо хочеш — поділись своєю історією. Може, ми разом зможемо не здатися. Може, ще не все втрачено.
Я не сильна. Але я справжня.
І може, хтось зараз відчує — що він не один.