Усе починається з відчуття. Не з карти. Не з назв. А з настрою. Іноді це тиша. Іноді запах пилу й кори. Іноді — відлуння забутої молитви.

Я заплющую очі й питаю себе: Який цей світ на дотик? Гладкий, мов скло? Шорсткий, як старе каміння? У ньому світять зірки? Чи вони давно згасли — і герої йдуть у пітьмі, не знаючи, що світло колись існувало?..

Потім народжуються локації. Я бачу їх через очі героїв. Замок, який дихає. Ліс, у якому дерева шепочуть імена. Площа міста, де кожен ліхтар пам’ятає своїх мертвих. Кожна деталь — не просто декор. Вона живе. Вона пам’ятає.

Також надихаюсь фотографіями, які зробила, чи картинками, або коли прогуляюсь.

Атмосфера — як дим від свічки. Її не видно, але вона огортає. Світ може бути темним, навіть похмурим — але якщо в ньому є хоча б одна свічка надії, я залишаюсь.

І, звісно, символіка.

Я часто залишаю в історії речі, які зрозуміє не кожен одразу: ключі, що не відкривають двері;

імена, які містять істини;

воду, яка пам’ятає біль.

Це маленькі нитки, що ведуть у глибину. Для тих, хто відчуває. Магічні світи — не просто декорації. Це дзеркала. В них відбиваються ті, хто їх читає. Бо світ завжди говорить. Потрібно лише навчитися слухати.

Зі світлом і вітром з інших реальностей, Ваша Лірія Маєр❤️