На лубутенах...

Мої вітання, букнетівці!)

Зараз закину Вам проду в Арію.

А поки...

Годинник на стіні показує 12:05. Не поспішаю, та попри вільний час я одягаюсь аби їхати на зустріч з Макаром...

Дорога вільна навіть при в'їзді в село. Це рідкість. Хоча... обідня пора. Зазвичай після 17:00 тут затори. Людей навіть на зупинках нема. Аж дивно, їй богу! 

По переду щойно засвітився  світлофор - червоний,  і я збавляю швидкість зараз, аби не зупинятися потім. Гуде, прикріплений до панелі, телефон. Повідомлення в телеграм. Зиркаю у дзеркало заднього виду, і вже потім тицяю пальцем в гаджет. При цьому зір зовсім не випадково проводжає єдиного пішохода в моєму напрямку. Прогулянкова хода на лубутенах... по наших тротуарах з вибоїнами... хм... справляє враження. Навіть всміхаюся жіночій сміливості.

 Між тим читаю повідомлення. Від Ліни. Хоче бути свідком в суді завтра. Сістер, блін... І знову зиркаю у дзеркало. Охрініваю. Бо в лубутенах не хто інший, як Таліна. Сергіївна. І, здається, зовсім не в тому настрої щоб радіти прогулянці під листопаднім сонцем, бо носа тре серветкою, а потім витирає, навмання, й обличчя.

Тисну на гальма майже одразу,  як пізнаю її. Подумки шукаю виправдання своїм діям. Кілька миттєвостей витрачаю на "подумати", і, зрештою, здаю назад.

Тож, хто хоче почитати думки Максима, за кавою у компанії вчительки, – прошу :"Арія.   Він ніколи не стане моїм".

Напишете свої враження? Під книгою?))

Ваша Тая❤️