Кажуть, гнів імперських вельмож — страшна річ.
Особливо коли це гнів батька, чий син (Авелій, звісно) втік разом із Лілією до прикордонних земель. І тепер...
Так, правильно. Еліос переключився на мене.

Він дивиться крізь манускрипти, змушує працювати, не відпускає додому, а іноді шепоче крізь музейні вітрини, щоб я не забувала, хто тут головний у родині Сіренів.
(Жартую. Але тільки трохи.)

А якщо без образу зламаних пер, то цього тижня нових глав не буде — я буквально загрузла в роботі. Музей не чекає, звіти самі себе не напишуть, а черепки самі себе не викопають (на жаль). Але! Це не просто втома.
Можливо, серед усіх цих історичних артефактів я знайду щось, що надихне мене на ще глибшу, ще загадковішу сцену у книзі. Бо все, що трапляється в житті, одного дня опиняється на сторінках.

Тому не прощаємось надовго. Я точно повернусь до вас із новими главами наступного тижня :)
А поки що — обіймаю, слідкуйте за тінями в Темному лісі й не вірте, якщо Еліос раптом скаже, що я ледарка. Він просто хвилюється ;)