Привіт, мої хороші!

Що на нас чекає вже завтра…

Просто залишаю вам шматочок і йду писати книгу, від якої кров у ваших жилах закипатиме. Зустрінемося завтра в новинці “Моя заборонена”

Його погляд проймає мене наскрізь, наче зимова вітрина, коли я безуспішно намагаюся скласти правдоподібну історію про те, чому вибігла з порожньої аудиторії. Двері за його спиною здаються тепер брамою до свободи, яку я не зможу відчинити.

— За тобою полюю, звісно, - випускаю я, і ці слова зависають у повітрі, наче дим після пострілу.

Він проводить великою долонею по обличчю, змітаючи непокірні пасма волосся, і цей жест такий знайомий, що в грудях щемить. Ті самі пальці, що кілька днів тому малювали на моїй шкірі ієрогліфи пристрасті. Ті самі очі, що палали темним вогнем, тепер дивляться на мене з холодною стомою. А губи, які колись розкривалися в поцілунках, що зводили з розуму, тепер стиснуті в тонку, непохитну лінію.

— Я... навчаюся тут, - моє речення розпадається навпіл, коли я ловлю себе на тому, що знову звернулася до нього неформально. - Ви ж, підозрюю, теж прийшли сюди не через навчальний запал.

Повітря між нами стає густим, насиченим невимовленими словами і спогадами про те, що було - і вже ніколи не повториться. Кожен наш подих лунає в цій порожній аудиторії, як удар молота по наковальні.

Завтра…