Коли ми були маленькими...

Іноді я відкриваю старі альбоми. Так, ті самі, паперові, з пожовклими сторінками й підписами кульковою ручкою.
На фото — я, у занадто великому светрі, з розпатланим волоссям і усмішкою до вух. На іншому — стою на лавці, тримаю в руках палицю й вдаю, що командую військом. Яке там військо — позаду бабусин паркан і кішка, що дивиться з осудом.

Дивишся — і щось тисне в грудях. Дитинство... Можливо, не таке чарівне, як хотілося б згадувати. Були і сльози, і самотність, і речі, яких не мали б бачити малі очі. Але все одно воно було яскравим.
Синє, жовте, зелене, кольорове. Повне запаху пилу на сонячному горищі, щирих «чому?» і безкінечних вигаданих історій.

Зараз моє дитинство — ніби живе в іншому тілі. У мого молодшого братика. Йому 5. Він росте. Він ще вірить, що дракони — це можливо, а добрі вчинки рятують світ.
Я дивлюсь на нього і розумію: я вже далеко не дитина. І так хочеться — бодай на один день — повернутись туди. Де світ був простішим. Де кожна подряпина — драма, а кожна подія — пригода.

Ці спогади стали ідеєю нової історії.
Це буде книга про хлопчика, сільського бешкетника з XIII століття. Він живе у світі, де є лицарі, богослови, чорнило, виноград, дівчата в хустках і хлопці з дерев’яними мечами.
І кожна глава — окрема його витівка. Кумедна, абсурдна, жива. Місцями до сліз смішна, а іноді — до сліз по-справжньому. Бо так воно і є — дитинство завжди поруч зі сміхом тримає тінь.

Я хочу, щоб ви посміхнулися.
І згадали, ким ви були — до того, як стали серйозними.