Уявіть: ви — лиходій. Але не той карикатурний, що верещить про «світове панування», а той, хто довго чекав, страждав, віддавав і втрачав — усе заради цієї миті.
І ось вона:
Перед вами — герой. Поранений. Повалений. Його очі шукають серед натовпу бодай одного, хто б вийшов на захист. Але ніхто не рухається. Всі мовчки дивляться, як він падає.

І ви — не поспішаєте добити. Ви стоїте поруч. І знаєте: саме зараз, у його останній подих, він заслуговує почути правду.

"Ось і кінець. Знаєш, що найсмішніше? Вони тебе не зрадили. Вони тебе ніколи не вибирали. Ти був їм зручним, поки перемагав. Їхнім прикладом. Їхнім щитом. Їхньою совістю. Але не другом. І не надією. Ти просто був їм вигідний. А вигоду легко замінити."

 "Пробач їм, якщо зможеш. Вони завжди будуть такими."

"А от тебе... я пам’ятатиму. Бо ти — останній, хто ще вірив у щось справжнє."

А тепер скажіть ви — що б ви сказали цьому герою в його останню мить?

Не як глядач. А як той, хто нарешті побачив, що його насправді ніхто не тримав за руку.