Перше, що я усвідомив — я один.
І це не просто констатація факту. Це — тиша, у якій ніхто не заважає. Ніхто не образить. Я в безпеці. Можу думати. Можу розмовляти сам із собою — уголос або подумки. І ніхто цього не почує.

Друге — я вільний.
Звучить абсурдно: карцер, діра в підлозі, хліб і вода. Але я був вільний від усього зовнішнього. Від обов’язків, очікувань, невизначеності. Я знав, що буде завтра.

Іронічно, але я досяг тієї самої «впевненості у завтрашньому дні», про яку всі мріють на волі. Тут не треба думати, як платити за оренду, чим харчуватися, де працювати. За тебе вже все вирішили.

Згодом я зрозумів: свобода — це право вибору. Саме воно робить людину вразливою. Бо можна помилитися. Програти.
А тут… вибору немає. І в цьому — дивне, але реальне полегшення.

Пізніше я зрозумів: свобода — це не спокій. Свобода — це вибір. А вибір завжди ризик. І біль. І вразливість. Бо можна помилитися. Програти. Іноді — остаточно.

Але хіба не це робить нас живими?

Я поділився з вами уривком зі своєї книги: Подорож до в’язниці й назад
І хочу спитати вас:
* Чи відчували ви коли-небудь подібне?
* Чи здавалась вам свобода чимось важким, навіть небезпечним?