Марафон чи маратон?))

Рецензія на оповідання Єви Ромік “Дарунок місячної феї ” 20 сторінок ​​​​​​в рамках Безстрокового Марафону Тетяни Гищак 

Що робить людину людиною у часи війни? Що лікує навіть тоді, коли рани ще не загоєні? Відповідь у цій зворушливій історії звучить просто й чесно — любов, доброта, співпереживання і тихе диво, що зветься надією.

Оповідання “Дарунок місячної феї” — це не лише сучасна українська новела, а й тонке плетиво реальності й символізму. Випадкова, а може, й не зовсім, зустріч у супермаркеті переростає у ланцюг подій, що відкривають перед героїнею — Лесею новий вимір життя. Вимір, у якому біль від втрат переплітається з новим теплом, скаліченість тіла — з цілісністю душі, й дитяча уява — з пророчим даром.

Авторка вплітає в оповідь теми, які сьогодні є не просто актуальними, вони пульсують у кожному серці: війна, втрата, сором і прийняття, тілесні й душевні рани. І водночас лагідно, без пафосу говорить про красу простих речей: добрий вчинок, погляд, що тримає, слово, яке загоює. Символічна фігура дівчинки-феї — невимушена, світла, щемка, стає тією точкою перелому, де дорослі знову вчаться вірити.

Персонажі — справжні, з болями, шрамами, слабкостями, але й із прагненням бути цілими. Зворушливою є лінія “незручної краси”: зовнішні недосконалості героїв — поранення Захара, вроджене витиліго у Лесі, не розділяють, а навпаки ведуть до глибшого прийняття одне одного. Бо справжня любов бачить душу, а не шрами, й плями.

І отут хочеться сказати більше…

Можливо, це не просто любов. Можливо — це божественне проведіння. Бо Любов, якщо вона справжня, приходить не через вигляд, не через розрахунок. Вона часто обирає химерні, дивні шляхи — через біль, непорозуміння, навіть через людські вади чи обман, як це було у випадку з Марією Степанівною.

І тоді виникає питання: а чи не саме в обмеженості відкривається повнота? Чи не саме через втрату фізичної цілісності інколи людина отримує цілість душі?

Ми часто шукаємо для кохання красу, забуваючи, що найглибше зворушення виникає не у досконалому, а у спотвореному. Там, де щось поранене, але не зломлене. Там, де душа простягає руку, а відповідає серце.

Так, тіло з часом змінюється. В’яне, стирається, втрачає красу, силу. Але очі... Очі залишаються тими самими. Бо в них — світло душі. Вони, мов вікна у невидиме, у те, що поза формою й часом.

І не випадково саме Захар відповідає про очі! Не про тіло, не про плями, не про зовнішнє. Бо він вже бачив справжнє. Біль, втрата, війна навчили його дивитися інакше. І саме тому його любов щира.

Він відповідає — “я хочу дивитися в твої очі”. І в цій фразі — все. Весь сенс кохання, що вийшло за межі фізичної краси, що прозріло крізь втрати.

Бо очі не старіють. Вони залишаються. Очі — це не частина тіла. Це частина душі.

І, може, саме тому любов — це найсильніше, що є у світі. Бо вона бачить не формою. А бачить серцем.

Фінал історії — теплий і очищувальний. І хоч читач і сам не зовсім вірить у чарівну паличку з ялинковим дощиком, та, як і героїня, ловить себе на думці: “А що як?..” І в цій наївній, дитячій надії велика сила.

"Дарунок місячної феї" — це не просто зворушлива історія з хепі-ендом. Це притча, де під оболонкою простих життєвих подій справжнє одкровення про те, як кохання знаходить дорогу туди, де його, не кожен може прийняти.

Саме тому ця історія залишається з нами, бо вона не лише про героїв. Вона про нас. Про тих, хто вірить, що навіть серед руїни й розпачу, є місце для світла. Бо любов не сліпа. Вона бачить усе. І все ж обирає.

Це не просто подарунок місячної феї. Це дарунок від самої авторки — читачеві. За що щиро дякую.