Третя частина розділу 6 обривається на найцікавішому місці: Йоан бачить Люду, яка стоїть вночі посеред озера. Ніби казкова нявка, вона плещеться у воді і тихо наспівує пісню. Її руки плавно ковзають по поверхні, довге волосся розплилося, ніби латаття, а бліда шкіра, вкрита блискучими краплинами, так і манить до себе.

Ну, не дивно, що Йоан забув, чого прийшов. Особливо після кількох століть "застою". І тут раптом він відчув, що то значить - бути живим, відчувати, хотіти... 

Але ні, не можна. Він вибрав свій шлях давно і не зійде з нього. Можливо...