Нова рецензія в рамках марахвону

Рецензія на роман Дієз Алго «Рука, що гойдає колиску » 269 сторінок 

В рамках Безстрокового Марафону Тетяни Гищак 

Переді мною роман, що залишає в серці ту ніжну зворушливість, яку не часто відчуваєш під час читання. Це один із небагатьох творів, які мені доводилося читати останнім часом, де я ловив себе на тому, що в мене клубок у горлі й навіть сльози підступають від емоційної сили окремих сцен. Інколи хотілося заплакати не від болю, а від глибини чистоти й благородства, які наповнюють цей твір.

Попри те, що роман написаний у жанрі фентезі, з елементами магії, інтриг, боротьби за владу, політичними підступами, він вражає саме тим, що всі ці зовнішні події — лише тло для великої історії людяності й любові.

Дієз Алго створила багатошарову картину післявоєнної держави, де кожен герой проходить свій шлях боротьби не лише за владу чи виживання, а за збереження власної гідності, чистоти почуттів, віри у справжнє.

Мірган — благородний, чесний чоловік, який, дізнавшись про існування сина, приймає відповідальність, попри те, що це руйнує його ілюзії про юнацьку любов до іншої жінки. Він не відмовляється від свого обов’язку, не шукає виправдань. У ньому живе справжнє поняття чоловічої честі.

Ава — героїня, образ якої залишиться у пам’яті надовго. Її внутрішня сила, гідність і стійкість у боротьбі за свою дитину викликають найглибшу повагу. Її шлях сповнений випробувань, погроз, маніпуляцій, небезпек — але вона зберігає чистоту й відданість собі, своїй гідності, своїй любові до сина. І навіть тоді, коли їй пропонують вигідний шлюб без любові, вона чесно відмовляє, знаючи, що не зможе зрадити себе.

Контрастною на тлі чистоти героїв виглядає темна лінія лорда Кертіса. Його спроби використовувати магію й навіть омолоджувати себе через людську кров, прагнення отримати доступ до самого Рея (сина Ави і Міргана) — це жахлива, але символічна демонстрація того, як далеко може зайти жага влади й безсмертя за рахунок інших. Усвідомлення цього залишає в читачеві важкий осад.

Саме тому боротьба Ави й Міргана набуває ще глибшого морального змісту — вони захищають не лише свою сім'ю, а й саме право на чисте майбутнє, протиставляючись хижацьким спробам використати життя інших заради власної влади й продовження свого існування.

Дуже сильним моментом для мене була сцена, де Мірган, вперше спостерігаючи за сином Реєм, бачить у ньому себе — цей погляд батька наповнений ніжністю й глибоким прийняттям.

Ще більш зворушливою для мене була сцена, коли Мірган уночі бачить, як Ава спить поруч з маленьким Реєм, і мріє про те, як колись вони будуть разом.

Особливе тепло я відчув у епізодах, коли Ава доглядає Міргана після поранень ще на самому початку твору, водить його до цілющих печер, піклується про нього із жіночою турботою і силою. В таких епізодів було багато...

А найсильнішою для мене, напевно, була сцена дуелі, де Ава мусить вийти на поєдинок зі посіпакою Кертіса. Після того, як вона перемагає, бачачи смерть ворога, вона не радіє, а переживає важкий біль від самого факту вбивства. І тут звучать особливі слова священника, які, на мій погляд, можна вважати моральним стрижнем усього роману: "Бог дає перемогу гідним."

Під час читання я часто думав: чому люди ходять колами навколо свого щастя? Чому шукають в інших, чому не бачать того, що вже поруч? Невже любов повинна дозріти, пройти через стільки випробувань, щоб стати справжньою?

Так... Любов дозріває разом із людиною. Не любов сама, а здатність людини її побачити. Лише пройшовши випробування, відкинувши ілюзії, навчившись розрізняти справжнє від фальшивого — ми здатні побачити своє щастя поруч.

Кожна подія — не випадкова. Всі ті інтриги, магія, боротьба за владу, що розгортаються у романі — це не зайві сюжетні прикраси. Це частини того випробування, яке формує глибину почуттів героїв.

Так само, як і в самому коханні: іноді в окрему мить слова можуть здаватися зайвими, але загалом — саме слова, вчинки, випробування і є тими цеглинками, які будують любов.

Брак слів і вчинків вичерпує почуття.
Їхня щирість — навпаки, робить кохання глибоким.

Особливо хочу зупинитися на назві твору.
Фраза «Рука, що гойдає колиску» в тексті звучить з вуст Іргіс, що не мала нічого спільного із благородством й честю. Але справжній сенс цієї назви — зовсім не про палацові інтриги.

Це про Аву!

Її рука, її материнська любов, її захист, її сила — ось що гойдало колиску її маленького Рея. Не лише фізично, а й через усі події й випробування, через які вона пройшла, боронячи свого сина і зрештою — свою любов.

Це перемога материнства, гідності й любові, що вистояли перед усіма бурями. І в цьому, як мені здається, прихований глибинний зміст усієї книги.

Звісно, у тексті трапляються деякі описки й русизми, але все це — дрібниці на фоні тієї великої душевної роботи, яку проробила авторка. І для мене особисто цей роман став одним із найсильніших, які я наразі прочитав на платформі.

Бо цей твір написаний як на мене — серцем. І це відчувається з кожної сторінки. Можливо, авторка навіть не все усвідомлювала, але її душа вкладала в цей текст свою материнську сутність, свої мрії про гідного чоловіка, свою потребу в світлій любові, де є довіра, підтримка, чистота.

Часто великі твори народжуються саме так не тому, що автор навмисно будує складні метафори, а тому, що виливає свою справжність, своє внутрішнє бажання бачити світ таким. Тому цей роман і зачепив мене так глибоко. Бо тут звучить не вигадана схема, а жива емоція — справжній пошук гідності, любові, захисту, тепла.

Роман «Рука, що гойдає колиску» Дієз Алго — глибока, чиста, світла історія, яка несе надію, що навіть у найважчих обставинах є місце для справжньої любові, честі, вірності й материнства.

Бо Бог дійсно дає перемогу гідним!

​​