Інколи найважче не почати, а продовжити.

Особливо, коли тиша відгуку голосніша за слова підтримки.

Останній розділ «В одному ритмі серця» дався мені нелегко. З кількох причин.

По-перше, зізнаюся чесно -  бракує зворотного зв’язку. Всього кілька теплих повідомлень чи коментарів можуть зробити неймовірне -  додати сили, віри, енергії. Але коли тихо, ти починаєш питати себе:

“А чи потрібна ця історія комусь, окрім мене?”

“А чи варто віддавати частинку душі туди, де здається - ніхто не чекає?”

Та попри сумніви, я сідала писати. Бо серце цієї історії все ще билося. Бо Анна заслуговувала, аби її голос був почутий.

І саме в цьому розділі для неї настає перелом.

Сцена - складна, болюча, відверта.

Це момент, де життя кидає виклик, а любов стає не лише порятунком, а й випробуванням.

Я переживала це з нею. Не як авторка -  як людина, що стоїть поруч і нічим не може допомогти, окрім як чесно описати її біль, розгубленість і тремтливу надію.

Це не просто розділ. Це -  межа. Після якої або все руйнується, або народжується заново.

Я не знаю, хто дочитає до цього моменту.

Але якщо ти -  той чи та, хто таки дійде до нього - знай: ти тримаєш у руках частинку мого серця.

І я дякую тобі. За те, що ти є.

І за те, що слухаєш цю історію в одному ритмі з Анною.