— Спробуй замислитися над тим, що я тобі зараз скажу. Просто чомусь для багатьох ця інформація — наче порожній звук, а в мене ця думка викликає трепет... Перша людина на Землі — неважливо, звідки вона взялася: вийшла з води, еволюціонувала з мавпи чи її привезли прибульці — це не має значення… Вона бачила цю зірку. Перша людина дивилася на неї так само, як і ти! Твоя бабуся, якої ти не знала, дивилася на неї. Твоя мама, коли була маленькою, дивилася на цю зірку... Більше скажу — мама мами твоєї мами робила те саме, що й ти.
— Не так швидко, — засміялася вона.
— Спробуй усвідомити... Мої діти будуть дивитися на цю зірку. Діти моїх дітей будуть бачити її. І навіть діти дітей моїх дітей будуть дивитися на цього прекрасного гіганта. Ми з тобою — не перші люди на Землі й точно не останні. Але… тільки уяви: одного разу на планеті Земля залишиться лише одна жива людина. Вона буде останньою. Після неї — нікого… І вона бачитиме цю зірку. Ця маленька яскраво-біла точка бачила народження людства й побачить його захід.
Це маленький фрагмент з моєї книги.

А тепер — думка, яка чомусь не дає мені спокою.
Ви коли-небудь по-справжньому замислювалися над цим?
Перша людина на Землі була. І вона дивилася на ті самі зірки, що й ви.
І остання буде.
І вона теж дивитиметься на них.
Одне й те саме небо.
Для першої. І для останньої.

Лячно, правда?