Ви не чекали, а я знову тут.

Трішечки зловила чарівні цифри, тому залишу їх тут для згадки:

Тому, якщо хтось сумував за цією сімейкою - ось уривок:

А тим часом Ангеліну знову привели нагору. У повітрі завис важкий запах їжі, але вона ледь його відчувала.  

Ростислав сидів за столом, спокійно жував, повільно і нехитро витираючи засмальцьовані губи серветкою. Навколо - тиша, напружені постаті охоронців, що мовчки стояли осторонь, немов статуї.  

- Твій чоловік все ніяк не заспокоїться, - мовив він, не підводячи очей. Голос рівний, безтурботний, майже лагідний, що тільки посилювало огиду. - Але не хвилюйся, в мене все під контролем.  

- Він знайде тебе! - зі злістю випалила Ангеліна.  

Ростислав усміхнувся, ніби насолоджуючись її люттю.  

- Ну навіщо ти так? - він відкинув серветку. - Подобається тобі чи ні, але ти вже в мене. І будеш робити все, що я накажу.  

- Ніколи! - прошипіла вона, очі блиснули відчайдушною рішучістю. - Чуєш? Ніколи! Я краще помру, ніж підкорюся тобі!  

Його усмішка стала ширшою. Вона знала цю усмішку. І знала, що нічого доброго вона не означала.  

Одним коротким кивком він віддав наказ охоронцю. Позаду нього ожила величезна плазма, на секунду заповнивши кімнату яскравими кольорами, перш ніж зображення стало холодним, чорно-білим.  

Це була камера спостереження. Ангеліна втупилася в екран, її дихання раптово урвалося.  Голе приміщення, вікно, нічого зайвого.  

Та за вікном вона побачила знайомі обриси.  

Будинок Максима.  

Ніби удар у груди.  

Поряд з вікном - щось довге, чорне, металеве… Її серце провалилося кудись униз.  

Снайперська гвинтівка.  

Сльози запекли в очах, але вона не дала їм упасти.  Це був той самий будинок, про який вона недавно говорила Максиму. Внутрішній голос не підвів.  

Вона стискала руки, надіючись, що Полі там нема.  Але тепер усе всередині стислося від іншого жаху.  Тривога за Максима.

Новий розділ вже сьогогдні о 09:00