Не знаю, як довго я ще бездумно витріщалася в екран мобільного телефона, але потім, втомившись, заплющила очі, раптом уявивши себе з пістолетом у руці; мій палець повільно натискав на спусковий гачок із тією самою холодною легкістю, з якою колись я відкривала флакон улюблених Chanel № 5 — з тією звабливою витонченістю, яка не знала сумнівів, ніби вивільняючи з себе солодку, манку фантазію, — без жодного внутрішнього супротиву, без краплі страху. Голова Карло різко відкинулася назад — і за мить вибухнула, беззвучно, мов перезрілий плід, що тріснув від спеки; темні згустки розлетілися по білосніжних, бездоганно чистих стінах, по моєму обличчю, по моєму тілу, і кров заповнила простір так стрімко, ніби це був штормовий прибій, а я стояла в його червоному мареві, нерухома, як після якогось диявольського хрещення — тиха, холодна, спустошена.