РУСАЛКА З ПОЛІССЯ

Він йшов за нею левадою, потім через місточок та повз сірі скелі, що урвищем нависали над річкою… річкою, яка і стала останнім прихистком тої, чиє ім’я відніс вітер в далечінь, чия шкіра стала зеленою, немов болото, чиє волосся змією обіймало шию Гринька… а той йшов і не помічав нічого – ні блиску хижого в її очах чародійських, ні сміху потойбічного лихого, дзвенів він кришталево у тиші могильній… і сонце вже в повну силу встало над лісом, і туман розвіявсь.

А він все йшов.

За тою, яка згадала все, – як колись сама ось так йшла, немов зачарована, як весело їй було й жаско одночасно… І як потім лишилась вона сама у лісі…  у житті. Не потрібна коханому. Зраджена. Осоружна йому, який одружився на інший.

А вона втопилась з горя.

— Люба моя, люба, — казав їй той, кого давно вже нема, але чия кров у цьому парубку. І ці слова немов леза різали її серце. Серце, яке думала вона, мертве давно…

Кремезний мов той дуб, він дивиться на неї очима свого батька, а вона тепер йому шепоче:

— Любий мій, любий, — і цілує його русалка, і радіє, і сміється, і намагається прогнати з серця тугу та біль пройдешній.

Нема більше місця тузі, нема місця печалі – скоро відплатить вона, проллє кров на мох та трави лісові, заплатить данину Тому, Хто в Трясині Сидить… і можливо тоді… тоді відпустить він її хоч ненадовго в світ людей. Подарує чорні коси та карі очі. І стане вона знову Оксанкою, грайливим дівчиськом зі стрічками шовковими у косі та спідницях пишних… І сміється русалка, регочить, лоскочить тонкими холодними пальцями Гринька. Крижаними.

І потойбічний погляд її очей не обіцяє йому кохання.

Але не розуміє того зачарований хлопець, дивиться на русалку ніжно – бачить замість неї любу Іванку, чортову відьму… аж но вона йому стала миліше нареченої, миліше матері та батька, миліше землі рідної… І знає він її таємницю – а нікому не скаже, трясця її б узяла.

— Люба моя, люба… — шепоче парубок, падає у траву високу, що зеленим покривалом пеленає його, закриває від нього і небо синє, і дерева… І очі його скляніють. І відбивається в них вода річки мертвої.

І регіт русалчин несеться над річкою, де тільки-но прогоріли багаття купальські, і інші нявки виглядали з-за дерев, заздрять вони сестрі, яка знайшла собі іграшку та їжу… А та, яку колись Оксанкою звали, роздерла гострими пазурами груди парубка, і закричала – дико, жаско, страшно… Вся лють Оксанки, зрадженої та кинутої напризволяще, весь її біль був в цьому крику.

І почув його Той, Хто в Трясині Сидить.

І прийшов до берегу річки.