Як кажуть, дорогу здолає той, хто йде.
Я — автор, який лише починає свій шлях. І зараз, на роздоріжжі між надією та розчаруванням, хочу звернутися до тих, хто вже пішов трохи далі. Тих, хто вже знає смак першої справжньої зустрічі з читачем.

Не просто з тим, хто зазирнув на обкладинку, поставив лайк і пішов. А з тим, хто ввібрав вашу історію. Прожив її. Відчув те, що ви намагалися передати — навіть якщо самі до кінця не знали як.

Скільки ви чекали на такого читача?
Скільки разів заходили на сторінку своєї книги з надією, що лічильник переглядів нарешті зрушить з місця?
Скільки разів хотіли опустити руки, бо здавалося — усе марно?

Мені справді хочеться почути ваші історії. Про ті моменти, коли було особливо важко. Про радість від першого справжнього відгуку — щирого, не з обов’язку ввічливості,не заради взаємності, а тому, що когось справді зворушило те, що ви написали.

Які способи просування спрацювали саме для вас? Що виявилося марною витратою часу, а що — несподіваним відкриттям?
І що робити тим, хто не є професійним письменником? Хто пише не тому, що вміє, а тому що не може не писати. Хто не має змоги найняти редактора, замовити обкладинку чи грамотну рекламу — але все одно викладає текст, сподіваючись, що хоча б одна людина почує.

І ще — що для вас є успіхом? Визнанням чи результатом?

Це не риторичні запитання. Я справді хочу почути. Бо коли пишеш у тишу — так важливо знати, що десь уже є ті, хто це пройшов. Що тиша не вічна. Що читач — існує.