Часто помічаю, що мені на думку спадає якась фраза. Вона крутиться, кристалізується, відшліфовується, але так і хоче бути написаною. 

Інколи через одну фразу виходить ціла книга. Інколи вона зручно вплітається у віночок поточних слів. А інколи, так і лишається чернеткою через яку все почалось. 

Сьогодні виходить новий розділ "Ю-критерій Манна-Уїтні". Одна з таких фраз все ж таки стала завершенням цілої глави. 
 

Це навіть підліском було складно назвати: три кущі бузку, що сховалися в тіні двох акацієвих дерев. Приголомшливі квіткові аромати змішувалися у теплому повітрі, пронизаному рідкісними променями сонця, що просочувалися крізь щільні хмари.

Пил літав у повітрі, осідаючи на кожній гарній пелюстці. Але дерева продовжували вперто цвісти.

Дональд підійшов до кущика бузку ближче і двома пальцями взявся за тонку гілочку, кілька разів струсивши в повітрі, він допоміг рослині очиститися лише від верхнього шару нальоту.

— Спробуймо ось так. — Генрі раптом дістав із кишені флягу. — Вчора містер Сінклер віддав — вона іменна, дивись. — Він вказав на ініціали "Г.Г.Манн", вибиті на сріблястій поверхні. — Фляга батька.

Дональд кивнув. Він розумів, що залишатися сином своїх батьків — це честь і частина життя, яка ніколи не буде стерта з пам'яті Генрі.  Так само як він ніколи не зможе забути ту крихітну білу кімнатку, медичне крісло і дроти, підключені до його голови.

Генрі почав акуратно лити воду на суцвіття — краплі роси застигали на них лише на мить, щоб скотитися вниз і забрати з собою весь бруд, перетворюючись лише на минуле.

Ваша улюблена письменниця, 

Olha Alder