Я обожнюю магію сновидінь. Уві сні відкриваються двері до світів, яких не торкається ані світло Геліоса, ані тінь повсякдення. Там — усе можливе, а символи говорять голосом душі.

Саме тому сни часто з’являються у моїх творах. Вони можуть попереджати, тривожити, відкривати глибини підсвідомого або розкривати істину, замасковану алегорією.

Я навіть хочу написати окрему книгу, повністю присвячену темі сновидінь. Але це вже після того, як завершиться історія Старшої Матері — мого головного проєкту, що поступово розгортається перед вами сторінка за сторінкою.

Не знаю, наскільки це буде цікаво, але я все ж хочу поділитися двома сценами з різних творів. Перша — з книги Східний король на прізвисько Гетьман, де сон має характер попередження. Друга — із ще ненадрукованої частини Старшої Матері, де Говіндадас бачить символічне, майже містичне сновидіння, що відображає його внутрішній стан.

P.S Якщо буде бажання і час, скидайте свої сцени, якщо вони є. І пишіть з якої книги ця сцена.Було б цікаво ознайомитись. =)

Ніби літом, у задушливу спеку, він із Сорокою, Циганом, Вікторією, Лілею, Блондином і Рудим піднімається вгору по крутому лісовому схилу. Гетьман іде попереду. У кожного за плечима — велика, важка торба, що давить на хребет і рве м’язи. Підніматися нестерпно: ноги гудуть, коліна палають, а кожен крок дається болем. Але вони йдуть. Мовчки. Наполегливо.

Коли дерева рідшають, і вони виходять із лісу, Гетьман озирається. Усі втомлені до краю.
— Ще трохи, ми майже на місці, — каже він.

Нарешті — вершина. Гетьман здіймає руки до неба, викрикуючи радість. Повертається, щоб поділитися нею, — та позаду... шість могил. Нікого більше.

В руці в нього з’являється тризуб. На голові — палаюча корона. Небо здригається від гучного гулу. Гетьман піднімає погляд і бачить, як комета розриває атмосферу, прорізає небо і мчить повз нього.
Вибух світла. І внизу все палає — земля, будівлі, люди. Світ гине у вогні.
Він стоїть на самоті на вершині, дивиться вниз, і відчуває — це його вина.

Тризуб у руці спалахує й розсипається на попіл. Попіл падає на землю — як осіннє листя, сухе й безмовне.
Корона на голові починає плавитись. Розжарена лава стікає по його обличчю, оминає очі — щоб бачив усе — і спадає на плечі, обпікаючи шкіру. Він не кричить. Лише стоїть. І дивиться, як усе зникає.
 

Сон Говіндадаса:

Я стояв на вузькій стежці, що тягнулась у вічність. Обабіч мене розстелився ліс — та не один, а два, мов розділені зсередини чимось незримим. Праворуч — зелень, спів птахів, пахощі квітів, небо ясне заливає світлом Геліос. Його проміння ніжно торкалось моїх щік, а легкий вітер грався в одежі, мов дитя в пелюстках. Ліворуч — усе інше: дерева без листя, земля сіра, небо тьмяне, безмовне. І з того мовчазного краю вийшла Вона.

Вона була босоніж, і кожен її крок не лишав сліду. Її довге чорне волосся спадало водоспадом, а в ньому палахкотіла одна-єдина криваво-червона квітка — лікорис, вістун розлуки. Її голос був тихим, ніжним, мов шепіт прощання:

— Ти добре пройшов свій шлях, мандрівнику. Більше не треба страждати. Відпусти світ, бо за межею — спокій. Я покажу тобі іншу сторону буття, без тягаря і болю. Я — не кінець. Я — двері.

І я простягнув до неї руку, зачарований лагідною тишею її очей, тією м’якою тугою, яку несла її присутність. Мені здалося, що все в мені прагне сну, забуття, тиші. Я доторкнувся до її долоні — і ступив ногою в сірий ліс.