За кілька метрів від нас, спираючись на чорний позашляховик, стоїть чоловік у чорній сорочці, закочених рукавах і дорогих туфлях. Сонце відбивається від його темного волосся, а він сам виглядає так, ніби щойно вийшов із реклами годинників класу «люкс». 

— Дорога закрита, — його голос спокійний, з низькими, владними нотками. — Прошу повернути назад. 

Я спускаюся та підходжу ближче до чоловіка, нахиляю голову, зображаючи крайнє здивування. 

— Це тобі хтось збрехав, що ти дорожній знак? 

Він підіймає одну брову. 

— Тут приватна територія. 

— А ти власник? — зухвало питаю я. 

— Щось схоже. 

Широко усміхаюся, дивлячись цьому самовпевненому красунчику просто в очі. О, я знаю таких, як він. Занадто охайний, занадто впевнений, занадто… занадто. І що важливо — занадто звик, що всі перед ним розступаються.

— «Щось схоже»? — перепитую, склавши руки на грудях. — Це що, спосіб сказати: «Я настільки великий бос, що мені навіть не треба пояснювати, хто я»?

Він ледве помітно посміхається, але в очах — холодна сталь.

— Це спосіб сказати, що ти маєш розвернути свого коня і повернутися назад.

— Ой, як страшно! — зображаю жах, приклавши руку до грудей. — Що ж ти зробиш, якщо я не послухаюся? Викличеш охорону? Чи, може, подзвониш своєму адвокату, щоб він мене засудив за «неповагу до приватної території»?

— Ти занадто багато говориш.

— А ти занадто багато намагаєшся командувати, — зухвало дивлюся на нього, склавши руки на грудях.