– То що, це і є прощання? – як би я не пручалась, але сльози так і норовили побігти моїми щоками.

– Так, гадаю це воно, - підтвердив демон видавлюючи  з себе подобу усмішки.

– А може ми ще побачимось? Колись… можливо, в цьому житті, чи в іншому, я навіть ладна вчинити злочин, щоб потрапити в пекло, – я говорила це і розуміла, що якщо його не стане, то не стане ніде,  і мої надії марні. 

– Ох, моя ж ти відьмочко…, – зітхнув він і вже навіть не намагався посміхатись.

– Потанцюймо? – запропонувала я протягуючи йому руку, і побачила подив на його обличчі.

– Що? 

– Прощальний танець, хіба я багато прошу? 

– Як же я можу відмовити моїй коханій? – посміхнувся він тепер вже більш щиро, але ця усмішка була сумною. 

Після того, як він клацнув пальцями, залунала мелодія, це було піаніно, я не знаю звідки воно лунало і хто грав, але мелодія була приємною. Ми вдвох були в парку, люди наче спеціально залишили нас, почав накрапувати противний дощ, з тих, що наче він і є, а наче і дощем це складно назвати. Ас ще раз клацнув пальцями і довкола загорілись вогники як світлячки, але я знаю, що то точно були не вони. – Отже танцюймо, – сказав він і притягнув мене до себе. Я поклала руки йому на плечі, а він своїм огорнув мою талію, це було більш схоже на міцні обійми, таким був наш останній танець. Ні я, ні він, не хотіли відпускати один одного, але ми знали, що це неминуче....

Відьма з книгарні і демон