До вашої уваги найтупіші речі, за які мене не вважали письменницею і сміялися над тим, що я роблю.
1. Ти не читаєш
Взагалі, воно має сенс, бо словниковий запас, знання якихось прийомів, це все виходить з того, що ми прочитали. Але це було не зовсім так... Тобто, я читала. Але читала фанфіки, Стівена Кінга, якісь журнали. А от не Пушкіна, а от не Маркаса, а усе, що не було написано в СРСР чи під час імперії для мого дідуся то не література.
2. У тебе негарний почерк
У часи, коли текст набирають на комп'ютері, коли книги печатають, а не пишуть від руки, це дуже дивно чути. Взагалі, не варто пояснювати, що вміти писати каліграфічно і змістовно - це дві різні речі. А мені і не потрібно міняти почерк, бо головне, що я його можу прочитати.
3. Тобі нема чого сказати
Батько справді вважає, що у мої 23 роки мені нема про що писати книги, бо я не маю ніяких розумних думок у голові. Я пишу десь з 12-13 років, і насправді, мені завжди є що сказати, я за характером така розумаха, що полюбляє розмірковувати та шукати якісь істини у житті. В цілому, це все підходить під оперу "ти надто молодий, щоб щось вирішувати" а потім "надто старий", кудись між цими поняттями потрапити неможливо.
4. Це у тебе підліткове
Деякі люди у моєму житті справді вважали, що це якесь захоплення, яке мине, щойно я подорослішаю. Типу мені просто треба висловити якось свої думки, це не має жодної цінності. В принципі, так казали про усе моє життя. Що я переросту бажання робити татуювання, огиду до новонароджених дітей, захоплення магією і багато чого іншого. Зараз ці люди неаби як розчаровані та здивовані, а деякі усе ще чекають, що виросту.
А чи бували у вас подібні випадки?
8 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
Увійти"1. Ти не читаєш."
Стивен Кінг — добре.
Далі йдуть "фанфіки" та "якісь журнали". І все? Серйозно?
Так, від деяких радянських книжок, сповнених ідеями комунізму, дійсно може знудити. Але ж є й інші автори: Марк Твен, Герман Гессе, Джек Лондон, Чарльз Діккенс, Рафаелло Джованьйолі, Болеслав Прус — і це лише початок.
Але ні...
Ніхто не читає.
Мабуть, не цікаво.
Я знаю людей, які пишуть фантастику — і навіть не намагаються зазирнути в довідник, щоб перевірити інформацію, яку використовують.
А потім дивуються, чому якість сучасної літератури така низька.
Та тому.
Бо не читають.
І, до речі, Маркса таки варто прочитати — хоча б для того, щоб мати аргументи й переконатися: соціалізм, попри всю красиву теорію, на практиці — суцільне л...о.
"2. У тебе негарний почерк."
Книги друкують(не печатають), а не оцінюють за почерком. Та й загалом — у наш час це майже не має значення.
"3. Тобі нема чого сказати."
Досвід — річ особиста. Одні діти розповідають історії, які зачаровують, а деякі дорослі й двох речень докупи не зліплять.
"4. Це у тебе підліткове."
Можливо. А може, й ні. Час покаже — і краще не поспішати з висновками.
Фортуніті, Успіху вам.
Але без сторонніх порад буде важко.
Ви навіть можете не здогадуватися, що робите помилки, розмовляючи, і лише чужі вуха можуть в цьому допомогти.
На щастя нічого такого у мене не було. Не знаю, можливо це пов'язано з тим, що я читала те, що хотілося саме мені. Навіть з тих книг, що задавали прочитати у школі, особливо під час літніх канікул, я читала вибірково. Виключенням були матеріали для підготовки до політінформації. Бо їх треба було непросто зібрати, а ще й переказати. Думаю, що ті хто навчався при радянській владі ще повинні пам'ятати, що це таке.
На це все скажу таке: якщо вже торкнулися Стівена Кінга, читання, правильного письма і всього такого...
Стівен Кінг свій один із найзнаменитіших творів — "Керрі" — стільки разів сам виправляв на помилки, але вони все одно були, що в чергову перевірку він просто викинув цей роман у смітник. Як він сказав: "Там стільки помилок, що мені краще новий написати, ніж це лайно виправляти!" Роман врятувала його жінка: просто віднесла редактору, і той виправив усі помилки. Все!
Плюс: він завжди любив читати та досить гарно вчився, але все одно робив помилки. Чому? Тому що в процесі викладення твору пріоритет — встигнути викласти сюжет у його базисній основі! Його каркас! А ось якісь там орфографічні та синтаксичні помилки — це все мотлох, навіть не на третьому плані! До того ж, більшість помилок робиться механічно, коли друкується текст.
А щодо читання книжок, то взагалі абсурдна тема, бо читання читанням, а натхнення натхненням. Немає ніякої прямої залежності від того, скільки та якої якості вичитана до останньої букви якась книга, і особистим натхненням. Якийсь твір може надихнути, але це не пряма пропорційність: прочитав книгу і надихнувся, або усвідомив, як треба писати.
Я не письменник бо мої книги не друкуються і я не заробляю на них мілліонів))))
Хмм, мені ніколи не казали: не пиши або не малюй, але мої батьки були з тих, хто любить дуже прискіпуватись, тому я часто просто була у своєму світі — зі своєю творчістю та групою людей, яким це цікаво.
Я любила писати твори в школі й обожнювала читати їх перед однокласниками. Це була наче хвилинка слави — особливо коли вони сміялися з кумедних моментів. Я писала собі окремо, навіть не знаючи, що є сайти, де люди викладають свої твори.
Читати не любила. Ніколи. Але :) Я обожнювала слухати аудіокниги. Таке в мене сприйняття — цікаве. На слух я запам’ятовую все до дрібниць, а коли читаю, мене може занести у власні фантазії...
А малюки вам чим не догодили?)
Crown Horror, ¯\_(ツ)_/¯
( •_•)? — (｡•́︿•̀｡)
Як я вас розумію… Теж почала писати десь у 13. Пам’ятаю, як ховала зошити з текстами десь під ліжко, бо здавалося, що це щось надто особисте, навіть заборонене. Наче слова на папері були вікном у мій внутрішній світ, і я боялася, що хтось туди загляне й скаже: “Це несерйозно”, “Це вигадки”, “Ти ж дитина”.
У ті роки писання було моїм способом дихати — я не завжди могла говорити вголос, зате могла писати. Історії, діалоги, фрази, які здавалися важливими. Але потім, десь у 18, я відклала все це. Почалося доросле життя, робота, очікування від інших. Писання перетворилося на щось "дитяче", на хобі, яке не вписується у дорослу реальність.
І тільки зараз, у 35, я знову дозволяю собі писати. І з болем усвідомлюю, скільки років витратила, мовчки зраджуючи ту частину себе, яка вміла бачити історії скрізь. Але водночас я дуже ціную це повернення. Бо тепер я пишу не ховаючись, не з острахом, а з розумінням, що це — частина мене, і що вік, досвід, навіть розчарування додають глибини словам.
Те, що колись називали “підлітковим” чи “тимчасовим” — виявилося справжнім. А справжнє не минає. Бажаю вам успіхів і знайти свою аудиторію ви дуже талановита)))
Світлана Романюк, Ніхто не вірить, що це серйозно, але усі хотять підмазатися, коли щось вийшло.
Бували, дуже часто таке трапляється)
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати