Чи легко відкрити свої почуття? Чи наважиться Аня?

— Неочікувана думка, — відгукнулася Аня, ховаючи своє здивування. — Я ж думала, ти з тих, хто пливе за течією життя. Навіщо тобі боротьба, коли маєш усе, що тільки можна бажати?

Макс задоволено усміхнувся:

— Отже, мені вдалося тебе здивувати? Виходить, недарма ми сьогодні зустрілися.

Вона дивилася на нього, ловлячи себе на думці, що зазвичай гучні заяви не справляють на неї враження. Та в словах Макса не було ані показної бравади, ані самовпевненості — лише спокійна рішучість. І все ж він не справив на неї враження — ні своїми високими словами, ні благородними цілями. Хоча, можливо, вона була надто прискіпливою. Або, що гірше, просто не вміла розбиратися в людях.

— А що з тобою? — запитав він. — Пам’ятаю, ти якось казала, що хочеш допомагати людям розлучатися, але тоді я сприйняв це як жарт.
— Розлучення — це не тільки про розрив стосунків. Це про захист інтересів, справедливість у той фатальний момент сімейного життя, коли люди потопають в образах і ділять своє минуле навпіл. Я не прагну руйнувати сім’ї. Я хочу допомагати людям знаходити вихід — навіть якщо це болючий кінець. Саме тому я серйозно ставлюся до навчання. Хочу стати в цьому справді хорошою.

— Благородно і цинічно одночасно, — зауважив він, уважно стежачи за її реакцією.
— Можливо, я просто бачу світ таким, яким він є. Без ілюзій.
— Ми мислимо однаково, — констатував він. — Почуття, інстинкти, миттєві пориви — вони часто керують людьми, навіть якщо ті цього не усвідомлюють. Тільки холодний розум здатен захистити від розчарування.

Аня раптом завмерла. Її серце стислося — вона згадала, як Ян розмірковував: жодні доводи розуму не заглушать справжніх почуттів, які часом неможливо ні стримати, ні навіть пояснити.
Перед нею сидів Макс — чоловік, що повністю відповідав її уявленням про привабливість і навіть поділяв її погляди на життя. Він був симпатичним, перспективним, розумним… Та її серце не здригнулося жодного разу за весь час їхньої розмови. У ньому не було нічого, що б зачепило її розум. Нічого, що викликало б бажання побачити його знову.

Вона згадала, як уперше побачила Яна. Як її аж заціпило від самої лише його усмішки, як вона миттєво потонула в бездонних смарагдових очах. Це було щось дуже сильне. Шалене. Живе. Неконтрольоване. І саме цього їй так відчайдушно бракувало зараз. І завжди бракувало.

— Я впевнений, у нас багато спільного, — додав Макс.

— Справді? — Аня усміхнулася — трохи насторожено. Здавалося, це було лише початком. Макс був налаштований дуже рішуче.

У цю мить її телефон завібрував на столі. На екрані з’явилося ім’я «Ян». Аня мимоволі затримала подих, відчувши приплив адреналіну — як завжди перед розмовою з ним. Але цього разу це було щось інше — гостре, колюче.

— Вибач, — сказала вона Максу, перш ніж відповісти.

— Привіт.

— Аню, ти де? Я можу заїхати по тебе за годину — посидимо десь, поговоримо.

Аня стисла телефон трохи міцніше, ніж слід було. Серце здригнулося від звуку його голосу — такого хвилюючого, але водночас небажаного після вчорашнього. Вона кинула короткий погляд на Макса — той відкинувся на спинку стільця і з легкою усмішкою спостерігав за нею. Його спокій разюче контрастував із бурею, що здійнялася в її душі.

— Я в новому кафе навпроти універу, — її голос звучав надто рівно, надто байдуже. — У компанії нового знайомого.

У слухавці повисла мертва тиша. Їй здавалося, що вона навіть чує, як Ян кліпає від подиву. 

— Новий знайомий? — Він ніби смакував ці слова, перевіряючи, наскільки вони йому не до вподоби. — А мені здавалося, що я претендую бути твоїм єдиним другом. Схоже, мені варто почати ревнувати?

Аня нервово усміхнулася, але її погляд мимоволі ковзнув до Макса, який спостерігав за нею з легкою цікавістю. Ніби біс у неї вселився. У душі все закипіло. Вона захотіла вчинити з Яном так, як він з нею вчинив учора.

— Ти маєш рацію, це не просто приятельська зустріч, якщо ти про це, — у її голосі звучала зухвалість, якої вона сама від себе не очікувала. — Швидше, щось на кшталт побачення.

Ян промовчав. Вона майже чула, як він переварює її слова.

— Гаразд, Аню, — у його голосі проскочила дивна різкість. — Мені потрібно відключитися, у мене важливий паралельний дзвінок. Але ми ще повернемося до цієї розмови.

— Звісно, — її голос звучав рівно, майже холодно. Вона дочекалася, поки зв'язок перерветься, і повільно поклала телефон на стіл. Її пальці тремтіли.

Макс схрестивши руки, трохи підняв брови:

— Усе гаразд?

Аня підняла на нього очі, її серце все ще калатало в грудях. Вона видавила усмішку, намагаючись не видати свого хвилювання. Нахилилася трохи ближче, ніби довіряючи йому якусь таємницю:

— Усе добре. Це просто друг, — відповіла Аня, відчуваючи, як напруга в її грудях змінюється новим, тривожним відчуттям. Вона вперше почала грати з Яном за його правилами, ніби, нарешті, усвідомила свою силу в цій грі.

— Я рідко зустрічаю дівчат, з якими справді цікаво говорити, — сказав Макс, — Найчастіше — одні й ті самі фрази, ввічливі маски, натягнута легкість. А ти… інша. З тобою хочеться розмовляти.

Аня подивилася на нього уважно, майже вивчаючи. В її погляді ковзнуло щось насторожене — недовіра, змішана з цікавістю.

— І чим же я так відрізняюся? — запитала вона, злегка схиливши голову.

Макс затримав на її губах погляд трохи довше, ніж заведено, ніби зважував, чи варто говорити відверто.

— Ти не намагаєшся сподобатися. Ти справжня. Розумна, красива, з характером. З тобою не можна розслабитися — і це до біса підкуповує.

— Я настільки заінтригований, що готовий присвятити тобі всю свою увагу.

Аня трохи примружилася, намагаючись його зрозуміти. Але вона була майже впевнена: хоч би як він не намагався, йому не вдасться закохати її в себе.

Її думки знову повернулися до Яна. Його постійні "гойдалки" — то він наближався, то дистанціювався — виводили її з рівноваги, провокуючи на зворотну реакцію, яка не диктувалася здоровим глуздом і не піддавалася логіці. Чи є в його поведінці якийсь умисел? Чи це просто його спосіб тримати її на відстані, не даючи ні надії, ні остаточної відмови, щоб маніпулювати, зробити з неї зручну, слухняну подружку для щиросердечних розмов?

Аня раптом відчула, що більше не хоче, аби він дивився на неї винятково як на друга. Вона хотіла, щоб він дивився на неї так, як дивиться зараз Макс — пристрасно, захоплено, ніби вона центр його всесвіту. У цю мить їй стало зрозуміло: вона втомилася бути для Яна "безпечною гаванню" і спостерігачем, вона хотіла бути об'єктом його бажання, тією, заради кого він сам втратить контроль. Але чи можливо настільки зухвале бажання втілити в життя?

— Як гадаєш, чи можна когось змусити полюбити себе? — запитала Аня.

Макс злегка нахилився вперед, його погляд став серйозним.

— Не змусити, — уточнив він, — а досягти.

Аня підняла на нього очі, в її погляді читався сумнів.

— І в чому ж різниця?

Він зробив паузу, ніби даючи їй час осмислити його слова.

— Змусити — це про спробу зламати волю іншого. А досягти… — Він знову зробив паузу, ніби зважуючи кожне слово. — Досягти — це про стратегію. Про те, щоб зрозуміти, чого хоче людина, які в неї потреби, що нею рухає. І потім дати їй це, але так, щоб вона сама усвідомила, що це саме те, що їй потрібно, і що ти єдиний, хто може це дати. Це про маніпуляцію, але витончену, без прямого тиску. Про створення умов, за яких вибір людини неминуче приведе до тебе.

— Тобто, ти кажеш, що можна спровокувати бажання? — повільно промовила Аня, намагаючись переварити почуте.

— Саме так, — кивнув Макс. — Створити умови, щоб це бажання народилося й зміцніло. А потім — використати його. Це універсальний принцип, Аню. Працює і в бізнесі, і в політиці, і, як не дивно, в особистих стосунках. Люди самі приходять до тебе, коли вірять, що це їхній власний вибір.

Він дивився на неї пильно, ніби намагаючись зрозуміти, чи почула вона справжній сенс його слів. І Аня відчувала, що почула. І цей сенс був одночасно лячним і бажаним.

— Ти ж кажеш це, бо розумієш, що насправді я маю на увазі іншого чоловіка, який мені подобається?

Макс не відривав від неї погляду. Його губи розтягнулися в ледь помітній, проникливій усмішці.

— Саме так. Поки твій «просто друг» не здався і не визнав, що ти зводиш його з розуму, — мені залишається мовчки чекати свого шансу, — підтвердив він. — І я готовий допомогти тобі опанувати цей принцип. Якщо ти, звісно, хочеш.

— І навіщо тобі це? — запитала Аня, її голос звучав несподівано твердо.

Макс похитав головою, і в його погляді зажеврів хижий вогник, що передує атаці.

— Можливо, сама дорога твоїх реалізованих бажань приведе тебе до мене, — загадково відповів він.

Вона відчувала, як слова Макса зачіпають її за живе, але водночас викликають внутрішній протест. Вона не хотіла давати йому марних надій, не хотіла, щоб він думав, що між ними можливе щось більше. Але, чорт забирай, вона так заплуталася, що потребувала поради, хоч якоїсь підказки, як діяти з Яном далі.

Аня підняла брови. На її губах заграла нова, невластива їй усмішка. А в погляді крилася вже не просто чарівність – там прокинулася влада. Вона ніби одягнула на себе новий образ — жінки, що повністю усвідомлює свою силу над чоловіком.

У пам'яті спливли слова мами: «Пообіцяй, що ніколи не боятимешся цієї сили. Пообіцяй, що даси їй свободу — сяяти на повну потужність, чарувати без слів. Дозволь собі бути красивою, донечко. Просто… дозволь».

Це відчуття контролю над ситуацією несподівано принесло їй дивне, але приємне задоволення. Хіба її не дратувало раніше, що мама ніби не помічала своєї краси, своєї сили, поклоняючись батькові як заручниця нездорового кохання? Хіба не хотілося їй, щоб та нарешті зрозуміла: варто лише захотіти — і будь-який чоловік опиниться біля її ніг? Можливо, тепер настав її час зрозуміти, як воно працює — це тонке мистецтво чарівності, впевненості та внутрішньої свободи.

— А якщо людина просто… не бачить тебе? Не помічає, попри всі зусилля? — додала вона.

— Я вірю, що якщо ти справді чогось хочеш, то рано чи пізно це станеться. Головне — не здаватися.

— І з чого ж варто почати в такому разі? — запитала вона, приховуючи свої справжні прагнення.

— З правди, — сказав він упевнено, — з чесних намірів.

— А якщо страшно говорити чесно?

— Тоді починається гра, — м'яко усміхнувся він. — Хтось іде в тінь, щоб змусити сумувати. Хтось, навпаки, стає нав'язливим. Хтось вмикає ревнощі, хтось — жалість. Але за цим завжди одне — страх. Страх відкритися і не отримати нічого у відповідь. Страх бути відкинутим, виявитися слабким, непотрібним. Насправді ж, уся ця гра — лише порожні зусилля. Куди цінніше просте, але рішуче "так" чи "ні" і рухатися далі.

Аня на мить замовкла, вдивляючись у нього, немов намагаючись прочитати між рядків. В її очах з'явилося щось невловний — суміш сумніву і надії.

— А якщо… нічого не зрозуміло до кінця? Якщо сама не розумієш, що відчуваєш?

— Правила все ті ж, — усміхнувся він. — Ти мусиш поставити собі запитання і чесно на нього самій собі відповісти.

https://booknet.ua/book/tlki-tebe-hochu-b436913