Ось нещодавно писала пост про нереалістичність у ромфантах. Звісно, я не тільки критикую, але й пишу своє, на мій погляд, більш природнє, але не менш цікаве письмо. Ось відривок з розділу "Пісні серця мого" що сьогодні вийде

І ось він сам покликав її до зали й наказав усім вийти. Лунариса вже давно не бачила його таким зосередженим, тільки навряд чи у правителя були гарні новини. Ні, якби Лірія повернулася, луназір засяяв би, мов Місяць на небі, і тоді в замку неодмінно знову заграла б музика.

— Венделло, я ж бачу, останній тиждень тебе щось турбує. Розкажи мені про це, — а тоді, зваживши свої слова, Айсір додав: — Твоя мати хотіла б, щоб я дбав про тебе. І мені небайдужий твій стан.

— Це така дрібниця, я навіть не знаю, чи варто…

— Усе наше життя складається з дрібниць.

— Ну, гаразд... Це все через Даніеля. Розумієш, ми зустрічалися, проводили багато часу разом, нам було так добре, а коли все це сталося, він почав шукати приводи зникнути, відвертався від мене. Я не розумію, навіщо тоді було казати, що любить, якщо при першій же труднощі втік?

Вітчим підвів її до трону, де зазвичай сиділа мати, й, попри протест дівчини, посадив, щоб вона була поруч. Він узяв її за руку й заговорив спокійно, так, ніби на мить забув про власне горе.

— Таке доволі часто трапляється, коли кохання несправжнє. Ельфу було добре з тобою, коли можна було отримати гарні спогади й нічого не віддавати натомість. Розумієш, саме тому перші захоплення рідко до чогось ведуть — у нас немає досвіду, у наших партнерів теж. Ми так переоцінюємо пристрасть, що боїмося щось вимагати, боїмося піти, коли нас ігнорують чи ображають — усе в ім’я високого почуття. Але кохання — це не лише терпіння, передусім це взаємний комфорт і відчуття підтримки. Якщо ти робиш усе, щоб коханій людині було добре, а вона лише зрідка звертає на тебе увагу — значить, їй це не потрібно. От і позбувся тебе, щойно з’явилися труднощі.

Від цих слів на очах Венделли виступили сльози. Вони були болючими, але водночас правдивими. Увесь цей час Даніель лише зрідка припливав до неї, щоб повеселитися, дратувався, коли вона йшла на навчання чи починала говорити про свої проблеми. Чому ж він її не любив? Чому вона закохалася в нього? Чому вирішила, що мусить любити тільки тому, що він запропонував зустрічатися — адже на цьому його ініціатива й закінчилася.

— Ну, ну, не плач, моя люба трояндо, — витираючи сльози з її щік, заспокоював вітчим. — Ти станеш чудовою асасинкою й навчишся розбиратися не лише в отрутах, а й у хлопцях. Тепер у тебе вже є досвід, і ти не наступиш на ті самі граблі. Якщо хлопець тебе ігнорує й хоче бути поруч лише тоді, коли весело...

— До тіней такого хлопця! — стиснувши кулаки, відповіла дівчина.

— Оце я й упізнаю свою воїтельку, — усміхнувся Айсір, мабуть, уперше з дня зникнення Лірії. — Ти ще якийсь час сумуватимеш за ним, звісно, але, гадаю, це мине — і мама твоїх сліз не побачить.

— Звісно, лише мою радість, тату.

Вони обійнялися — й обом немов камінь з душі впав. Що й казати, навіть найкращі асасини, які бачили багато чого, не могли повірити, що королева жива. І тільки ці двоє й досі берегли надію, яка поєднувала їх як ніколи раніше.