– Давай поїмо, – зненацька запропонував Асмодей.

– Що?

– Питаю, чи не хочеш ти зі мною повечеряти. 

– Фактично це “пообідати” для нас, і знаєш, мабуть не відмовлюсь.

Для нас відразу знайшлось вільне місце, і демон замовив собі чогось із місцевої кухні. Я чула, що корейці полюбляють дуже гострі страви, але то не на мій смак, і я попросила щось легке типу салата ну і не проти кисло-солодкого, тому отримала курочку “Канпугі”, яку подали з рисом. 

– Не зовсім ті страви, які зазвичай прийнято їсти в ресторанах, але я за те, щоб їсти автентичні страви там, де вони виготовляються, так можно досконаліше пізнати країну, – пояснив він, і я зрозуміла, що вже не вперше це чую.

– Отже тобі не сподобалась та піцца, яку ти в мене вдома вкрав? 

– Не сказав би, – замислився він.

– Отож бо й воно! – задоволено посміхнулась я.

– Але будучи в Кореї, було б дивно замовити бургери, чи наприклад лазанью. Я не сумніваюсь, що це буде смачно, але так ти не відчуєш культуру тієї країни в якій перебуваєш, – пояснив він свою думку і я чесно кажучи не могла з нею не погодитись.